Читати книгу - "Загадка чаклунського імені, Vasyl Shyrman"

Коли я дуже люблю когось, 

я ніколи нікому не називаю його імені. 

Це все одно, що віддати іншим 

частинку дорогої тобі людини.

Оскар Уайльд

— У нашому племені нема чого робити двом шаманам! — голос мого вчителя, Хавінга, був гучний, наче гірська річка, що несеться вниз по схилу.

— Але він ще малий, йому лише тринадцята весна, — лагідно, майже благально відповіла його дружина, Девота.

— Це не має значення, — відрізав Хавінг. — Я взяв на себе відповідальність, коли мені не було ще й дванадцяти.

— Але тебе батько навчав змалечку... — її голос тремтів, як листя на вітрі.

— Я його теж навчав, — промовив він суворо. — І, мабуть, дуже добре, якщо він вже зараз готовий нести відповідальність.

— Але, любий...

— Досить! Вистачить жалості, він упорається. Я все сказав!

Це була їхня остання суперечка через мене — між моїм вчителем та його дружиною, яка хоч і прийняла мене як свого, але ніколи не дозволяла називати її матір'ю. Ім’я "батько" також не було мені дозволено. Для мене вони завжди залишалися просто Хавінг і Девота. Усе, що було до їхньої появи, стерлося з моєї пам’яті, наче старі знаки на піску. Тепер усе життя втілилось у цей момент прощання. Я відчував, як з кожним ударом серця холоднішає у грудях, а невідомість, що чекала попереду, заповнювала мене непереможним страхом.

Хавінг рішуче підхопив мене під руку і майже заніс до човна, поки я стояв заціпенілий. Девота поклала в шкіряний мішок усе необхідне: трохи їжі, предмети для полювання і моє небагате майно молодого шамана. Перед тим, як відійти, Хавінг схилився до мене і сказав слова, які залишаться зі мною на все життя:

— Твоє знання та мудрість у тому, як цим знанням користуватися, — найбільше майно, яке ти можеш мати. І ніколи його не втратиш, якщо триматимеш у серці.

З цими словами він рішуче відштовхнув човен від берега. Його очі на мить зустрілися з моїми, наче востаннє нагадуючи, що я маю робити далі. Я втупився у весло, бо сльози застилали очі, розмиваючи обриси Девоти та змушуючи обличчя Хавінга розчинитися у тумані над водою.

Течія одразу ж підхопила човен, і мені довелося відвернутися від образи та жалю, що зросли в мені, немов отруйний полин. Мої думки почали крутитися навколо одного: попереду мене чекають круті пороги і шлях, яким я мав пройти сам. Моє життя, виживання та майбутнє — все тепер залежало лише від мене.

Різкий удар по веслу пробігся через мої руки так сильно, що пальці самі розтиснулися — весло зникло у воді, а наступний удар човна об камінь підкинув мене в повітря. У ту мить, коли я опинився над водою, мені здалося, що це кінець. Ось вона, смерть, і я лечу в обійми Дестини, богині долі.

Отямився я на березі, розгублено роздивляючись навколо. "Це, мабуть, і є вхід до Небесного палацу", — подумав я, чекаючи, що ось-ось з’явиться Дестина і забере мене додому. Але раптовий гострий біль у голові безжально повернув мене до реальності. Світ довкола плив і кружляв, та я зібрався з думками й почав обережно перевіряти своє тіло. Так, ноги — обидві на місці, але коліно правої ноги боліло. У ліву ногу ніби закрався холод. Тулуб — печуть ребра, а в руках різкий біль. Я спробував піднятися, та різкий біль у грудях змусила мене впасти. "Ребра зламані" — пронеслося у думках. Коліно також відгукнулося новим болем, коли я зігнув його і в ту ж мить почув хрускіт. Свідомість знову стала вислизати з-під контролю, а навколо ніби простяглися тіні.

Не знаю, скільки часу минуло. Отямився від того, що ноги горіли від холоду — вони були в крижаній воді гірської річки. Було темно, і я вкотре спробував ворухнутися. Коліно трохи відпустило, та ребра все ще нищівно боліли. Подолавши цей біль, я відповз від води і відчув, що сил майже не залишилося, та не встиг я зімкнути очі, як знову провалився в забуття.

Можливо, це тривало цілу вічність. Але одного разу я розплющив очі й побачив перед собою чисте небо. Тепле, безтурботне сонце освіжало моє тіло, і біль трохи вщух. Я спробував сісти — коліно хоч і набрякло, але вже не боліло, а ребра все ж нили. Оглядаючи місце навколо, я поступово почав усвідомлювати, що сталося, і мене накрило. Сльози полилися самі собою, і я гірко, безконтрольно заплакав. Між схлипуваннями зривався крик: “О, Дестино! За що ти мене так караєш?”

Виснажений і зневірений, я відчував єдине бажання — щоб усе це скінчилося. Проте ледь не в ту ж мить помітив човен, що застряг між каменями трохи нижче за течією. У голові майнула думка: "Девота поклала в торбинку запаси, а в шкурах залишились мої інструменти та ніж. Це знак, шанс... це ще не кінець." Раптом у мені прокинулося відчуття подяки. Я промовив: “О, Дестино, дякую тобі!”

Однак тепер треба було знайти спосіб дістатися до човна. Пливти? Небезпечно. Мотузка… але з чого? Я згадав вчення Девоти про плетіння мотузок із кори дерев. Швидко роздивившись навколо, я побачив кілька дерев із корою, яка могла підійти, і гострий плаский камінь. Руки діяли, поки думки мчали вперед — з іншого берега можна перекинути палицю, обв’язану мотузкою. Всі думки летіли вихором, і за мить я вже намагався кидати імпровізовану мотузку через воду. Усе вийшло з першого разу. Я обережно натягнув мотузку, перевірив її міцність і прив’язав до себе страховку, аби не знестися течією. Біль у ребрах ледь не паралізував, але я стискав зуби й рухався вперед, згадуючи слова Хавінга: “Треба не думати про біль.”

Добравшись до човна, я побачив, що він розбитий, але торбинка і шкура з припасами застрягли у воді біля краю. Трохи зусиль — і ось вони вже у моїх руках. Повертаючись назад, я повторював про себе слова Вордена: “Коли поспішаєш, можна втратити успіх.” Зійшовши на берег, я з полегшенням видихнув. І в цей момент побачив, як човен зірвався з каменів і помчав униз до водоспаду. Ще одна мить — і я залишився б ні з чим.