Читати книгу - "Як я закохалася в єті, Олеся Глазунова"

Розділ 8. Доля

Марку сподобалася дівчина. Він опинився у сквері поряд з університетом дуже випадково та почув крики дівчинки про «какулі». Саме мала привернула його увагу до тендітної та якоїсь неземної дівчини, яка зніяковіло дивилася на свою сукню, де була пляма.

Наступного дня Марк прийшов на те ж саме місце, сподіваючись побачити Надію знову. У нього в руках був букет білих троянд. Усю ніч він не міг заснути, згадуючи дівчину. Її довгі вії, бездонні очі, ніжні уста, довге волосся...

І, таки, доля! Серед усіх студентів він безпомилково знайшов очима Надію.

Так почалась їх історія кохання.

Фотографію, яка зараз була у альбомі, вони зробили через рік, також першого вересня. Саме у цей знаковий день Марк зробив Надії пропозицію, але вони домовились, що зіграють весілля, як тільки Надія отримає диплом.

Женя перегортала сторінки альбома з яких на неї дивилися усміхнені тато і мама. На деяких фото була кумедна маленька білявочка. Десь усміхнена, десь серйозна, але скрізь щаслива. Євгенія пам'ятала себе у той щасливий час, коли з ними ще була мама. Вона пам'ятала маму дуже добре. Завжди весела, завжди щаслива та завжди з олівцем–коротуном. Марк постійно сміявся з тих маленьких курдупликів, якими малювала Надія.

– Чому ти малюєш цим огризком? Візьми нормальний олівець, – дивувався Марк.

– Мені цим набагато зручніше малювати. Поглянь, яка гарнюня Женечка в мене вийшла? Не важливо, чим малювати. Ти дуже недооцінюєш ці маленькі олівчики, вони здатні створювати красу, – мовила жінка, показуючи портрет малої принцеси.

– Це тільки у твоїх руках шматочок дерева та грифеля може бути чарівним, – усміхаючись прошепотів на вушко дружині Марк, обійнявши її.

Скрізь лежали невеличкі клаптики паперу із замальовками жінки. Навіть у цьому кабінеті, де перебувала Женя з батьком, усі стіни були завішані картинами Надії.

На якихось картинах були зображені квіти, десь пейзаж, але на більшості картин була маленька Женечка. Вередлива, допитлива, сонна, зажурена, здивована... Надія майстерно передавала емоції донечки, яка раділа життю та заражала цим позитивом батьків. Художниця мріяла створити мультфільм з маленькою непосидючою героїнею. Уже все було готово, навіть студію вже придивилися, де можна було працювати, але не судилося...

Того вечора Надія поверталася з університету на своїй автівці. Її, як одну з найкращих студенток, лишили працювати при університеті. Вона викладала предмет, який тепер читала Маргарита Квітка. Надія поспішала до коханого чоловіка та донечки–усміхасика, але на дорозі завжди була уважною та обережною. Велика фура неочікувано виїхала на зустрічну смугу... Лобове зіткнення... Моментальна смерть...

Коли Маркові зателефонували з поліції, він подумав, що це чийсь дурний злий жарт. Коли прийшло усвідомлення того, ЩО сталося, чоловік просто ледь не збожеволів. Він звинувачував водія фури, що той спричинив аварію, картав себе, що подарував дружині автівку, дорікав завідувачу кафедри в університеті, що у Надії саме у той день були пари... Було боляче, порожньо і страшно...

Спочатку очі застрелила злоба. Хотів покарати усіх винних. Усіх! Щоб страждали усі, хто позбавив його Надії. Його НАДІЇ і ЛЮБОВІ...

Коли у залі суду побачив вагітну дружину водія вантажівки ще з двома малими дітками, ледь старшими за Женю, щось клацкуло. Сам пішов і сам вимагав, щоб дали водію мінімальний термін. Допомагав дружині того чоловіка, бо не захотів, щоб і ті діти росли не у повній родинні.

Злився на завідувача кафедрою, Віктора Васильовича. Але коли побачив, як той щиро плакав за його Надією, як не дав з її робочого столу викинути жодного папірця… Через кілька днів після похорону прийшов до нього з пляшкою коньяку. Вони просиділи тоді до ночі. Саме донька Віктора Васильовича тоді кричала про ті "какулі". Завкафедрою любив цю пару. Був на їхньому весіллі і саме він сказав Марку, що важко не тільки йому, але і його маленькій донечці. Чоловік від тих слів протверезів враз, адже його маленька принцеса залишилася без мами, а тато у своєму горі майже забув про неї. Марк тоді подякував Віктору Васильовичу та полетів додому.

Він знайшов свою маленьку донечку у її кімнаті. Няня ніяк не могла заспокоїти малу. Марк вперше за весь час поглянув на себе у дзеркало.

– Це ж дитина злякатися може, – пробурмотів своєму відображенню. Кількаденна щетина, синці під очима, геть увесь пом'ятий, розбитий фізично і морально. Він хотів спочатку поголитися, але почув голосок Женечки.

– А коли татко прийде? Він також став зірочкою, як і мама? – не хотіло засинати маля.

– Ні, Женечко, татко прийде. Він працює, у нього робота, – намагалась заспокоїти дитину няня.

– А що, він мене більше не любить? Він тепер любитеме тільки свою роботу? Чому ми з ним не граємо, чому він не приходить до мене, не читає казочки про принцес? – жалібно запитувала дівчинка.

– Любить, донечко, любить найбільше за всіх на світі, – мовив Марк, вирішивши не голитися, бо слова Жені різанули по серцю не гірше леза. – Іди до мене, моя принцесо. Я тобі казочку почитаю, – Марк підійшов до ліжечка малечі, сів на крісло поруч та дав знак няні, що та може бути вільна.

– Таточко, татусю, як же я на тебе чекала! – мала одразу зіскочила з ліжка та всілася на коліна Марка. Так само, як сиділа зараз. Женя моментально заспокоювалася та засинала на руках у татка. Варто було батькові посадити донечку собі на коліна, як усі біди та страхи залишалися десь далеко.