Читати книгу - "Як я закохалася в єті, Олеся Глазунова"

Марк із донею на руках картав себе, але розумів, що життя повинно тривати далі. Треба жити! Жити, хоча б заради донечки.

Він заприсягся собі, що не дозволить донечці сісти за кермо автомобіля, бо якби дружина сиділа на міміці пасажира, то лишилася б жива. Зараз у Жені є водій він же й охоронець. Марк не дозволить нікому кривдити та засмучувати його квіточку.

Близько двох годин Євгенія з татом гортали сімейний альбом, згадували маму та цікаві випадки.

– Ой, зачекай! У мене ж для тебе є дещо, – спохватилася Женя та витягнула зі своєї сумочки телефон. – Поглянь, – дівчина показала татові фото портрету, який намалювала на парі Соня. – Це я.

– Ти тут... дуже на маму схожа, – впоравшись з грудкою в горлі, відповів батько. – Звідки цей малюнок?

– Це мене намалювала моя нова одногрупниця – Соня. Уявляєш, на парі Віктора Васильовича.

– Оце вона безсмертна, – усміхнувся Марк Борисович, знаючи характер викладача. – А де оригінал?

– Так він же ж й забрав. Добре, хоч, сфотографувати дозволив, – мовила Женя.

– Зрозуміло. Воно й не дивно. Гарно намальовано. Скинь і мені, будь ласка, це фото, – попросив чоловік.

– Добре, татку. А в мене ще будуть аж чотири мої портрети. Віктор Васильович зажадав, щоб Соня намалювала мене з різних ракурсів, щоб їй не кортіло більше малювати на парі, – з усмішкою розповідала Женя.

– Дуже на нього схоже. Але ти, про всяк випадок, сфотографуй і ті портрети, бо також забрати може. У Віктора Васильовича нюх на талановитих студентів.

Наступного дня у кабінеті Марка Борисовича стало на одну картину більше. З портрету, намальованого олівцем, дивилася його донечка, яка була дуже схожа на покійну дружину.

Женя з батьками