Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

Кая уважно вдивлялася незнайомцю в очі. Спочатку вона думала, ніби їй все ж здалося, однак під світлом місяця дівчина чітко бачила, що вони в нього фіолетового кольору.

– Які є – такі є, – чоловік промовив досить стримано, відповідаючи їй таким самим уважним поглядом.

«А він – нічогенький», – внутрішній голос Каї вже кинувся в аналіз. – «Рельєфний, ставний, з широкими плечима і гострими вилицями. Красунчик!».

- Так! – вона помотала головою, змушуючи свій внутрішній голос швидко «припнути язика». – То, що ти робиш в лісі о такій порі? До речі, як тебе звати взагалі?

Незнайомець повільно видихнув:

– Звати мене Іриней, а в лісі я просто гуляв.

– Просто гуляв? – Кая розуміла, що він бреше. Був би чоловік не сам, ще б можна припустити, для чого вони тут, скажімо, з дівчиною серед природи вештаються, але його версія слідчу аж ніяк не переконала.

– Ще моєму імені здивувався, ти й сам он яке оригінальне маєш. Напевно – нетутешній? Переїхав звідкись до нас?

Він загадково усміхнувся:

– Так. Переїхав.

Несподівано Кая неподалік злапала очима дещо дивне, вона одразу ж підійшла до куща папороті, коло якого лежала та цікава річ.

– Це що? Пір’їна?! – дівчина нахилилася та підняла з трави величезну, чорну, гладку пір’їну. – Ти бачив колись пір’я таких розмірів? Повірити не можу! – її очі від подиву стали ще виразнішими, а цілком всі емоції чітко відображалися на обличчі.

– «Бачив. Тільки-но з мого тіла стирчали», – проте вголос Іриней, звісно ж, такого не сказав. Обмежився коротеньким – «так».

– І якому птаху воно належить? Судячи з цього, – Кая покрутила пір’їну в руці. – Той птах має бути зростом ледь не з людину.

Здається, Іриней подумки вилаявся.

– Ти що, згадуєш незлим тихим словом зараз мене? – вона побачила, як підстрибнула його брова, чоловік точно не очікував цього почути. Кая задоволено усміхнулася. – Так, думки читати я теж вмію.

– Навряд, – Іриней миттєво загасив її самовпевненість. Він повільно зітхнув, продовжуючи дивитися чітко в очі. – Послухай, це ж – ліс, чого тут тільки нема. Тож дарма ти так дивуєшся.

– Що ти бачив у тумані? – Кая не зупинялась, вона чудово усвідомлювала, що рятувати він її надумав не просто так, Іриней точно щось помітив серед непроглядної памороки. Тільки от, чому він помітив, а Кая – ні? Може цей дивак і не збирався нікого рятувати, а навпаки має до всього того якесь відношення?

– В тумані я бачив – туман, – куточки його вуст смикнулись, він з такою підступною впертістю дивився, що дівчині аж ніяково ставало. – Вибач, не люблю, коли атмосфера навколо напружена.

Кая теж пропалила його своїм поглядом, вона починала гніватися і тупотіла однією ногою.

– То звідки ти переїхав?

– Здалеку.

– А точніше?

– Це що, допит?

– А ти хочеш, аби був допит?

– Кая! – несподівано з-за дерев вибіг один з поліціянтів та кинувся обіймати дівчину, проте слідча встигнула вчасно виставити свою руку і зупинила колегу. – В мене серце ледве битися не перестало, ти менше, ніж за секунду, просто взяла і зникла з дороги! Уявляєш? З тобою хоч все гаразд?

Вона відійшла на крок назад, щоб її особистий простір не порушували, їй це не надто подобалося і Кая того зовсім не приховувала.

– Андрію, не переймайся, зі мною все добре, – слідча перевела погляд на Іринея. – Насправді він мене врятував.

В чоловіка вперлися два пронизливих ока, проте він чомусь лише лукаво посміхнувся:

– Люди часом – такі люди.

– Що ти маєш на увазі? – вона геть не зрозуміла його зауваження.

– Твій друг не так за безпеку твою хвилюється, як його турбує моя присутність.

Кая перевела погляд на Андрія, той спантеличено пирхав, не в змозі підібрати потрібні слова, його щоки почервоніли, мов стиглі томати.

– Ну, розповіси вже сама своєму товаришу, що і як забажаєш, а я з вашого дозволу піду нарешті додому, – та лишень Іриней закінчив речення, як слідчій зателефонували на мобільний, вона жестом вказала йому зупинитись і миттю відповіла, інший колега попросив дівчину якомога швидше прийти до них, його наполоханий голос одразу змусив її нервувати.

– Здається, вони щось там знайшли. Треба туди йти, –  вона зиркнула на Іринея: з одного боку тримати його, в неї взагалі не було жодних підстав, але з іншого – на хвильку, чоловік невідомо звідки взявся, незрозуміло як врятував, хоча подумки вона не погоджувалась з тим, що їй потрібен був порятунок, та самі лише його походеньки до нічного лісу викликали купу запитань. Кая не могла просто так його відпустити. Яка ж з неї слідча, якщо вона все про нього не з’ясує?

– Ми підемо сьогодні до тебе. В гості.

– Що?! – Іриней та Андрій промовили одночасно, в обох очі збільшилися навіть втричі, а не вдвічі.

– Саме так. Але перед цим треба перевірити, що там хлопці знайшли. Ходімо за мною, – Кая махнула рукою, закликавши слідувати за нею, та впевнено попрямувала вперед, обережно оминаючи кущі.