Читати книгу - "Поквіття й сон. Музи мої , Гриць Янківська "

Я. Перероджений з мене

Прийдеш у сні,
а ім'я тобі невідоме,
лиш темні коси падають на плече.
Віддалі – навісні.
Відстань моєї втоми –
дотягнутися всилу. Матиму, що запече,
аж замнеться від болю літера – в... 
Огня́ний!
Обернешся – безликий, незнаний.

Ох! Розчахнутих пальців на склі відбитки.
Розпач крізь темінь видко.
Стогони втілені в літеру – а...
Призираюся дужче, чи вже за вікном
в'яне осіння трава?

Досі безмовно.
Травам одвіку бракує слів, хоч наяву, хоч у снах.
Лиш тиша снує своє в'їдливе: си...
Господи, же єси,
накажи, хай сичання це птахом ізвідси злине!
Сміх.
Я птахам є накажчиця вправна, вичекаю і враз
м'якоть думок язик підіб'є, наче пухкі перини:
лин... лин... лин...
Пошкодує найм'якшого знаку, бо між пір'я забракне слини.
Оклик за ним стояв:
тишо, линь!
І до постаті темної: як тобі на ім'я?
Перероджений з мене озветься: й-а!
09.10.2022

Чужої музи

Скажи, чого тобі забракло до повних вигинів пітьми?
Чужої музи ймення світить у поєднанні літер чужо.
А вітер на кленовім листі приб'ється до таких, як ми,
і жовтим кольором окреслить ту ціль, що досягти не здужав,
як думка – слова, гріз – громи, а істину – такі, як ми.

Не досягай мене мовчанням, ані красою недомов!
Та й віршів завитке звучання для мене вгадливої – смішка.
А вітер на гіркім духмянці приб'ється до душі, немов...
А вітер на гіркім духмянці приб'ється до душі, немов
на будню зачмелену постать по моді скроєна маніжка.

Скажи, чого тобі забракло між забавляннями людьми?
11.10.2022

По видних слідах любові

Євгенії

Як скоїться осип крапель в раптовості сонцесходу
на інші холодні краплі, що злиються воєдино
у густопологих травах і сяйно на них спочинуть
в очікуванні кончини своєго земного циклу,
щоб знову піднятись в хмари, поближчати до світила,
де важко-синявим цвітом всміхатимуться про втрату,
тоді вона вийде з хати

зі сонмищами в волоссі, з сонятами між осуги,
в пилинках злітної смаги і випарах вогневиці
слабих осоружних видив своєї нічної суті,
по видних слідах тієї, що завше блукає поруч,
немовбито вбита Мері, гірка, о гірка отруто,
невинно убита Мері, що танеш у павутинні,
танцюєш босоніж в росах, у рюшах уся, у русі
прекрасна і безконечна в колінних танку повторах,
на просвіт тонка потворо,

спіймати тебе несила, пливка рюсуймон світанку,
та тільки не тій, що вийде на лови зі слова глеком,
бо ти їй – дитя і мати, надушна всякчас одежа,
бджола в привідкритім роті й нектарник на язикови,
прохід поміж двох дзеркал ти і та, що в обох відбита,
і цівка на запітнілих очах, на які подише,
стирає ребром долоні, мов жахи з голівки доні,
великим і безіменним по-краплі вкладає в глеки,
любове, тебе – далеку,

любове, тебе – найближчу, спросоння і в кожнім часі,
гарячу твою натуру на студінь своєї вдачі,
аж родяться конденсатом нові та новіші води,
й шляхетним узором вроди 
втікають за горизонт.
18.10.2022

Мері – з давньоєвр. "гірка"
Рюсуймон – хвиляста лінія, з япон. "вода, що втікає"
Євгенія – з грец. "шляхетна”

Як таємниця на вершині світу

Як таємниця на вершині світу –
заманлива, виблискує віки,
так ти, о перецвіла дивоквіто,
сама не втрапиш раптом до руки
ані мені, що і в зачаруванні
скупа в словах до тонкості стебла,
ані отим, що, як вітри поранні,
багатомовні, доки глушить мла
тривожну пісню кореня в землі
про те, що дні надземному – малі.

Все має сенс, коли його вкладають
прилюдно й тайно у міцний кулак.
Але тебе, о вихіднице з раю,
але тебе, о запоруко раю,
але тебе, о забороно раю
прилюдно й тайно відбирали так,
що розгинали, аж ламали пальці
поранені тобою ж бо зухвальці.

Нехай сама не втрапиш до волосся
прикрасою розкішною мені,
та знаю, що наврочене збулося,
і лячно, що накликане – ще ні.
І лячно, лячно, лячно так мені
отим вітрам ставати суголоссям.

Я вчинена подібною до тебе,
бо навпіл маю меду й гіркоти,
та що це з болем цідиться з-під ребер,
якщо відомо, що безсмертна ти,
як таємниця на вершині світу?
Даруй мені це сяйво, дивоквіто!
08.11.2022

В багряному перецвітті

Споглядаю, як падає осінь, мов темний янгол,
у густі хризантеми на мокре туманне ложе.
І несу йому правду на ножицях і мотуззі,
і даю йому право – зрізати або ж в'язати.

Тільки в цей листопад все таке ж, як бувало перше –
нетривке й ненагострене вимовленим бажанням.
Ми удвох перед свідками – схожі, занадто схожі.
Поміж нас тільки вибір, мов камінь посеред саду.

Як назвати тебе, незнайомий, що впав додолу?
Чиїм іменем вляжуться стебла, зогнилі вкупі?
Я шукала відраду в багряному перецвітті.
Я знайшла в твоїй втомі полегшу своєї втоми.

Все повториться знову не раз і не два, допоки
відчуваємо тіло – вагою, життя – тяжінням.
Ми безцінні, мій янголе, в миті оцій красою!
Ми знецінені в пошуках цінності власних митей!

Простягаю тобі, а здається, що власній долі,
хризантеми нам свідками, ножиці та мотуззя.
Все просте, як туман, що ховає невинні крила.
Все пусте, як вагання: чи різати, чи в'язати?
13.11.2022

Мої музи. Павутина в інеї

Паморозопоезія!
Павутина в інеї.
Ось відбиток на лезі я
по піковій лінії.
Не розтікаюся –
каюся!
Не налякаюся –
каюся!
Та відлякаю інших –
каюся в цім найбільше!

Крапля вчинку на глянці часу
так маснисто плямує пам'ять!
Ми стікаємо до початків,
обважнілі одні у одних.
Хтось великий згорнув рукою
запітнілого скла сувої,
там записані ми з тобою
рискавинням густої хвої.
Ми – ліси водяного царства.
Ми – уява по льоду майстра.
Ми стікаємо, не діждавшись
ввіковічнення наших сутей.
Запиши мене нині болем
пучок пальців на мерзлім склищі.
Прочитай мене завтра горем
в калабані на підвіконні.