Читати книгу - "Поквіття й сон. Музи мої , Гриць Янківська "

Та чи знаєш, що й досі
страх перед смертю не має лиця?
Страх – пісня моя оця!
Нею боюся.

Мої музи – перестороги –
припадають, наче до Господа,
до чужої душі порогу,
до порогу чужих думок.
Кволе слово під ноги стелиться,
та чи гостю, а чи хазяїну?
Благодатна гряде хурделиця,
замете його, замете!
29.11.2022

Моєї музи, моєго сміху

Моєї музи,
моєго сміху

ця синя квіта, що на потіху
моєго смутку,
моєї втоми.
Бо де ж я вдома, коли ж я вдома?

Моєї муки,
мого чекання

ця дивна стріча, що не остання,
оте знайомство,
оті обійми.
Лиш синя квіта тепер зосталась.

Я не чекаю!
Я зачекалась!

Тоненька квіта на деревищі.
Ім'я їй стерто.
Ім'я їй – Гарна.
Ім'я їй вснуло під шаром лаку.

Не вснули в книгах
минулі війни.

Гладка поверхня дає ознаку,
що все на пам'ять,
усе – лиш пам'ять –
квітковий обрис помежи тріщин

моєї музи,
моєго сміху.
04.04.2023

Ніхто для неї не пише віршів

Коли проходиш, від муз не гірша,
мене торкаючися зумисно
заскленим поглядом і парфюмом,
котрі завчасно приберегла –

я холодію: о слово, вціль же!
Ніхто для неї не пише віршів!
Цей ранок зникне на роздоріжжі,
а з ним – і тайна її чола.

Лілові віти твоєго тіла
не годен й злегка схитнути вітер.
Ти ходиш прямо, як ходять діти
за покаранням до матерів.

І тільки пасмо волосся видасть
живий непослух, з плеча упавши.
Вона вглядається в стрічних завше, –
вже інше пасмо шепне за вухом.

Вона проходить, натхнення, дмухай!
Виразність зустрічі, змогу вітру
пролий в лілову її палітру,
на незворушність сутулих пліч!

Бо не суперниця й не коханка,
та сипле потай ріллею ранку
насіння думки, що йде початком
на небайдужості урожай.

Бо і не подруга, й не сестриця,
але взаємно відкриті лиця
вбирають риси і дещо згірше –
ніхто для неї не пише віршів!
03.05.2023

Тінь дерева

"Нав'язливі думки такі ж невідступні й обридливі, як невиліковні недуги"
Гі де Мопассан "Сильна мов смерть"

Мов паморозь на полотні світанку –
заледве видна, але ж студить як! –
так перша іскра тями при пробудженні
спадає в груди й холодом горить.
О небеса терплячі, дайте мить,
в якій забудуся!
О небеса, не дайте миті сумніву,
що їй звання і перше, і тепер,
і аж повіки – моя любов, не згублена
у безліку страхів, які рощу.

Заледве видне дерево у сутінках.

Заледве видні завчені стежки,
якими йшла бездумню, відречена
душа душі, аж сталася старечою,
та видивлялась провідної, спільної
зорі, щоб загадати миті вільної,
і в ній згоріти спільно і навік.
Я чула голос: кожному по парі!
Один, важкий як попіл, чоловік
тебе спізнає, та раніш – забуде.
Як паморозь, виднітиме заледве
святе непізнане і пізнане обманне.
А ти злови хоч дрібку і у груди
собі втирай, і попіл стане плямою
підшкірною, урослою, і пустить
початки в серце, там і бережи,
аж доки не займуть собою ціло
твоє слабе, на тінь подібне тіло.

Тінь дерева з'являється по сутінках.

А я й не уявлялася собі
пліч-о-пліч з смертю. Так буває з тими,
хто сам прикличе, сам і віджене.
Ще змалечку тебе в собі ростила,
та шлях лишень один душа подужає.
Вагомий мій, обтяжливий мій друже!
Ти сильний, наче смерть, сміливий, наче
дитя, що йде навпомацки у темряві.
Твій шлях – моя найважча давня ноша,
зіходжу з нього намертво заплющившись,
бо так задумав Бог, щоб двоє з попелу
довіку йшли не спільно, а однаково.

Між деревом і тінню – коренище.

А я від кореня здіймаюсь вище й вище,
а ти від кореня все далі й далі стелишся.
На білім полі звихрилась хурделиця.
На білім аркуші слова спіймали мить.
Так перша іскра тями при пробудженні
щодень нестерпно прошиває груди
і холодом горить.
Осінь 2022 - літо 2023

Насіниною пізніх гвоздики

І зникає у темному закутку
насіниною пізніх гвоздик
неоспіване в віршах.
Сонце слідує завчено, байдуже, понад ким.
Розкажи мені, темряво, днесь про метеликів
під колесами автомобілів.
Спогад райдужно
оживляє ті крильця,
при котрих би заплакати нам про усе,
що не варте сліз.
Зупинити б на мить лишень вічність, що прагне згоріти
у яскравому світлі втоми!
Може, вечір приходить для віддиху Божих сил?
Може, сутінь – це плащ, у якому ховають обличчя
слухачі молитов?
Скільки віршів зітру недописаних
зі сльотавих їхніх зіниць
під зневажливим поглядом власного дому?
Насінинами пізніх гвоздик відбирають у мене любов,
з язика – пустовій переспілого слова.
Пустоцвітом минулих надій милуватися вчать.
Я букети ці вклала у вази, щоб згубитися поміж них
насіниною зрізаних квітів.
18.08.2023

Кінець