Читати книгу - "Маркус, Ірина Скрипник"

Я підійшов до кімнати Карлоса і невпевнено постукав. Серце билося частіше, адже розмова обіцяла бути непростою. Він крикнув мені, щоб я увійшов. Його голос був суворим.

—----— Ти визначився з кандидатурою? — одразу спитав він мене.

—----— У цьому якраз і проблема, Карлосе. У мене немає нікого, хто підходить на роль короля, — відповів я.

Карлос стояв біля вікна в невеликій кімнаті і з насолодою дивився на місяць, підставляючи своє обличчя місячному світлу. Місячне проміння м'яко висвітлювало його риси, створюючи майже містичне світіння навколо нього. Він навіть не обернувся до мене обличчям, коли я увійшов. Його погляд був спрямований кудись в далечінь — туди, де місячне світло зустрічалось з горизонтом, створюючи ілюзію іншого світу.

—--— Я ж просив уже багато разів називати мене «паном». Ти подаєш поганий приклад іншим. Мені, знаєш, не так просто підтримувати образ незворушного лідера, —- його голос був холодний і суворий.

——— Прошу вибачення, пане. Це більше не повториться, — відповів я.

—---— Радий, що ми з цим розібралися, — Карлос повернувся до мене обличчям і його очі на мить блиснули в місячному світлі. — Але що ми робитимемо з Абісією? Якщо ми не запропонуємо свого кандидата, то це зробить єпископ. Він вважає нас нащадками демонів, тож проблем у нас стане набагато більше.

Його слова змусили мене нервувати. Я розумів, що часу у нас не так багато, і кожне зволікання могло призвести до катастрофічних наслідків. Моє серце забилося частіше, і я намагався знайти хоч якесь рішення, яке могло б нас урятувати.

——— Може, тоді її? Дівчину, яку я запропонував спочатку.

Карлос замислився. Його обличчя на мить стало ще серйознішим, ніж зазвичай. Він обмірковував мої слова, зважуючи всі можливі наслідки, і в його очах з'являлися тіні занепокоєння.

—-— Її може бути складніше посадити на трон, але це краще, ніж дозволити церкві захопити владу, — відповів він, трохи нахмуривши брови. 

Його голос був твердим, але я відчув в ньому напруження. Ми на якийсь час замовкли, занурені у власні думки. У тиші ночі чулося тільки наше уривчасте дихання. Кожен із нас боровся зі своїми внутрішніми демонами, намагаючись знайти правильне рішення.

—---— Приведи її до мене в кімнату, — сказав він, нарешті, порушуючи тишу. 

——— Привести дівчину до вас у кімнату, пане? — моє обличчя почервоніло від збентеження. 

Я не міг приховати здивування у своєму голосі. Помітивши це, Карлос засміявся. Його сміх був несподівано теплим, майже дружнім, що ще більше збило мене з пантелику.

—--— Про що ти подумав, Маркусе? — у його очах з'явилася іскорка глузування.

Він явно насолоджувався моїм збентеженням. За мить Карлос подолав відстань, яка була між нами, і його обличчя виявилося біля мого обличчя. Я відчув його подих на своїй шкірі.

——— Що за вульгарні думки, мій генерале?

Не знаючи, що йому відповісти, я зробив крок назад, намагаючись не дивитися йому у вічі. Слова застрягли у мене в горлі. Я відчував, як жар піднімається до моїх щік. Я сподівався, що він більше не наближатиметься до мене. Водночас, мені цього дуже хотілося. Мені хотілося, щоб він зараз притис мене до стіни і злегка вкусив за вухо. Але я боявся того, що може статися згодом. Чи зможемо після цього спілкуватися так само, як раніше? Чи краще нічого не робити і залишити все, як є?

Я не знав, чи відчував він хоч щось подібне до мене, і це лякало. Іноді мені здавалося, що він спеціально дражнить мене.

——— Я знаю, про що ти думаєш, Маркусе…

Після його слів я вибіг з кімнати, відчуваючи, як серце шалено б'ється в грудях. Та скільки ж ще ти будеш знущатися наді мною, Карлосе? Це зводить мене з розуму!  Ти зводиш мене з розуму!

Довгий час я не наважувався зайти до нього знову, але його наказ виконати мав. Тож я знайшов Лілі і привів її за руку до Карлоса.

—---— Залиш нас наодинці, Маркусе, — сказав раптом Карлос суровим голосом.

Я вийшов із кімнати і зупинився за дверима. Я не міг так просто піти. Я ревнував. Мені треба було бути впевненим, що між ними нічого не станеться. Тож я трохи потягнув двері на себе і обережно зазирнув у кімнату. Карлос сидів на своєму ліжку. Його поза була розслабленою. Лілі, як і раніше, стояла біля дверей. Вона виглядала на кілька років старше і мала вже всі принади, які повинні бути у жінок. Я боявся, що вона може зацікавити його не лише, як кандидат на трон.

Карлос підвів очі і помітив мою присутність. Він не виглядав здивованим. Швидше, трохи роздратованим.

——— Візьми келих і підійди до мене ближче, — сказав він Лілі, показуючи рукою кудись у куток.

На мить вона зникла з поля мого зору, але потім знову з'явилася. Слухняно зупинилася біля ліжка, на якому сидів Карлос. Він показав їй жестом, щоб вона сіла поряд. Дівчина так і зробила, намагаючись не виявляти свого хвилювання.

——— Як тебе звати?

——— Лілі. Мене звуть Лілі, пане, — вона відповіла тихо, тремтячим голосом.

Лілі сиділа поряд з Карлосом, тримаючи келих, начебто цей простий предмет міг забезпечити їй захист. Вона відчувала, як її тіло тремтить від страху. Напруження в її плечах було таким сильним, що вона боялася, ніби будь-якої миті може втратити контроль. Погляд Лілі старанно уникав зустрічі з ним. Вона не могла собі дозволити глянути на свого лідера, відчуваючи його владу над собою. Та Карлос, намагався не помічати її страху. Він був поглинутий своїми думками та планами. Піднявши рукав, він уважно оглянув пульсуючу вену на своїй руці, ніби оцінюючи, наскільки глибоко має зробити поріз.

—--— Сьогодні, Лілі, я дозволю тобі зробити те, чого не дозволяв до цього нікому, — сказав він твердо й упевнено. — Ти будеш першою, хто вип'є моєї крові більше, ніж потрібно для навернення. Так ти отримуєш частину моїх здібностей та доступ до того, що неосвічені люди зазвичай називають магією.

Очі Лілі розширилися від здивування та страху. Вона намагалася осмислити почуте.