Читати книгу - "Маркус, Ірина Скрипник"

——— Що я маю зробити з цією силою, пане?

—---— Це я розповім тобі трохи пізніше. Поки що насолоджуйся новими відчуттями, — відповів Карлос.

Його погляд був повністю спрямований на свою руку, немов у ній зберігалась вся його сила та влада. Він повільно встав над Лілі і простяг руку так, щоб вона була прямо над келихом. Його нігті на другій руці продовжилися, перетворившись на великі звірячі пазурі. Лілі не могла відвести погляду. Спостерігала, як він робить свій загадковий ритуал. Один різкий рух — і в келих полилася червона рідина. Тільки-но келих наповнився, Карлос прибрав свою руку і провів язиком за місцем порізу. Рана почала затягуватись. Кров перестала капати, і він сів на підвіконня та подивився на Лілі.

Вона нерішуче піднесла келих до своїх губ. Її руки тремтіли, і я міг бачити, як напружені її пальці. Вона почала пити повільно, обережно. Але потім, відчувши незвичний смак крові, почала все швидше і швидше поглинати її, наче не могла насититися. Коли келих спорожнів, вона кинула його на підлогу, і він гучно розбився. Лілі відразу метнулася в бік Карлоса. Її очі горіли ненаситною спрагою. Проте Карлос простяг убік Лілі одну руку, і раптом щось невидиме схопило її за плечі, поставивши перед ним на коліна. Я спостерігав за цією сценою, затамувавши подих і відчуваючи напругу в повітрі. Її очі були сповнені страху, а пальці стискалися в кулаки від напруження.

——— Заспокойся, Лілі! - різко і владно прокричав Карлос. — Я дав тобі рівно стільки, скільки потрібно!

Лілі винувато опустила голову. Її тіло тремтіло від напруги. Вона утримувалася від будь-якого руху, немов боялася, що її наступний крок може бути неправильним. Деякий час вона сиділа нерухомо, ніби застигши, намагаючись прийти до тями. Потім щось капнуло на підлогу. Лілі здригнулася, ніби цей звук пробудив її з заціпеніння.

——— Прошу вибачення, пане… Я повелася негідно… — пробурмотіла вона.

Тільки після цього я помітив, що вона почала плакати. Її сльози текли неслухняно по щоках, висловлюючи її змішані почуття - страх, збентеження, провину. Але Карлос лише зітхнув і подивився на мене. Стомлений вираз обличчя. Лише його очі все ще залишалися проникливими та рішучими.

——— Виведи її, Маркусе! — наказав він, не чекаючи на мою відповідь. 

Я негайно зайшов до кімнати і підійшов до Лілі. Її тіло все ще тремтіло, але вона піднялася на ноги, підкоряючись наказу. Не дивлячись на Карлоса, вона поволі пішла за мною. Ми мовчки пройшли через руїни старого міста, і я відвів її назад у її невеликий будиночок. Лілі не сказала жодного слова. Тільки кивнула на знак подяки і зникла за дверима.

Я одразу повернувся до Карлоса, щоб дізнатися про нові розпорядження. Він уже стояв біля вікна, дивлячись на місяць. Але замість якихось наказів Карлос сказав:

——— Я голодний, спіймай для мене когось.

Він сказав це так байдуже, ніби нічого тієї ночі не сталося. Схоже, що всі події він сприймав якось інакше, не так, як я. Хотілося б знати, під яким кутом він бачить цей світ. Напевно, я цього ніколи не зрозумію. Я лише генерал його армії, маленький пішак, який повинен вчасно робити свій хід, щоб королю не поставили мат. І зараз наш король зголоднів. Я покірно відправився на полювання. На відміну від інших вампірів, які оточували Карлоса, я був досить сильним, щоб йти туди, куди мені заманеться. Я міг спокійно ходити в найближчі поселення практично в будь-який час доби і не боятися, що мене можуть вбити там. 

Але тієї ночі варто було мені залишити нашу територію, як я натрапив на одного ельфа. Ліс був занурений у темряву, ледь освітлену блідим світлом місяця, що пробивається крізь густі крони дерев. Повітря було напоєне ароматом сосен і мокрої землі, наче сама природа передчувала щось зловісне.

——— То це ти обдурив мого батька? — раптом закричав злісно молодий ельф.

——— Якого батька? Про що ти говориш? Дай мені пройти! - відповів я.

Я не розумів, що він хоче від мене, хоча його обличчя мені здавалося невиразно знайомим. Та голос ельфа був різкий і сповнений ненависті. Я обережно обійшов його, але потім зупинився. У моїй голові майнула лише одна думка: чи не пригостити мені сьогодні мого пана ельфійською кров'ю? Я повільно обернувся і ще раз глянув на хлопця, який стояв переді мною. Його струнка фігура та гострі риси обличчя видавали його аристократичне походження.

——— То хто твій батько?

——— Фіндар, — гордо відповів ельф, випроставшись. — Старійшина Іскристу. Я його син, Сільванус.

——— І як же я обдурив його? - спитав знову я.

——— Ти брехнею змусив його віддати тобі рідкісне зілля, яке дає можливість керувати свідомістю інших, і почав захоплювати землі, щоб створити своє прокляте вампірське королівство!

Після цього він для чогось ще плюнув на землю, а я стояв і не міг повірити власним вухам. Мені здавалося, що цей юний ельф помилився адресатом своєї помсти, але його переконаність була непохитною.

——— Та все було не так! — навіщось почав виправдовуватися я. — Я взяв у нього зілля, щоб урятувати життя своєму другові! Його хотів з'їсти справжній монстр!

——— Тоді як так вийшло, що твій друг сам став монстром? 

Здавалося, ніби його очі метали блискавками, а подих ставав дедалі частіше. Я знову не знав, що відповісти. Сільванус підійшов до мене і тицьнув у мене пальцем. Його рука тремтіла від люті.

——— Запам'ятай, ми, ельфи, це так не залишимо! Ми очистимо наш світ від усього, що не було створено природою!

Але я засміявся:

——— Хіба ви не пацифісти? Чи ти будеш ходити за мною по п'ятах і тицятимеш у мене своїм пальцем до кінця своїх днів?

Тоді Сільванус відійшов від мене і опустив голову. Його обличчя, ніби затьмарилося тінню скорботи.

——— Мій батько справді вірив, що все можна виправити любов'ю. Він вірив у це до останньої хвилини свого життя! Але я не такий!

Після цього він став навколішки і приклав руки до снігу, заплющуючи очі. Хоч я й мало знав про ельфійську магію, але я чудово розумів, що він збирається атакувати мене. Сільванус був готовий використати свою силу, щоб виконати свою обіцянку. Тому я кинувся у його бік і закинув його на спину. Він почав вириватись. Але мої руки стали ще міцнішими, збільшуючись у розмірах.