Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

В очах Еріона запалилися яскраві сріблясто-білі вогні, що контрастували з темрявою, яка його поглинала. Його постать виглядала ніби з іншого світу, майже примарною. Здавалося, що кожен, хто дивився на нього, бачив не лише людину, а щось більше — втілення сили, яка існувала поза межами часу і простору.

Його тіло почало змінюватися. Спочатку здавалося, що темрява поглинає його повністю, але потім вона почала відступати, ніби шануючи свого господаря. Еріон поставав таким, як і раніше, але тепер його обриси були оточені ледь помітною пеленою тіней, що плавно ковзали по його тілу. Вони не торкалися землі, але створювали відчуття, ніби він був частиною самого простору, ніби темрява прийняла його і тепер була його частиною.

У його голові почувся голос, глибокий і жорстокий, наче саме кільце зверталося до нього:

— Нарешті ти наважився. Тепер ти — частина нас. Влада, що спить у темряві, належить тобі. Ти прийняв мене. Поглинай і карай. Вони всі перед тобою, і всі — твої.

Еріон відчув, як сила заповнює кожен куточок його істоти. Його тіло палало внутрішнім вогнем, але це не був біль. Це була сила, абсолютна і нездоланна. Він відчував, як сама темрява готується до його наказу, чекаючи, куди спрямувати свій гнів.

Навколо запанувала моторошна тиша. Солдати Греора завмерли, не в змозі зрушити з місця, їхні обличчя відображали жах. Греор зробив крок назад, його самовпевненість зникла, на зміну їй прийшов страх, який він намагався приховати.

Еріон підняв голову, його голос прозвучав як грім:

— Ти не розумієш сили, яку шукаєш, Греоре. Ти не володар. Ти — жертва.

Король Греор завмер, його очі розширилися від жаху, коли він усвідомив, що стоїть надто близько до того, що в мить може його знищити. Темрява, що огортала Еріона, здавалася живою. Вона пульсувала, ледве стримуючи себе, ніби готова вирватися і пожерти все довкола.

— Вбити його! — крикнув король, його голос звучав надтріснуто і панічно, коли він почав задкувати, крок за кроком відходячи назад. Він не відводив погляду від Еріона, який стояв, мов незворушна статуя, з легким, майже глузливим усміхом на обличчі.

Еріон трохи нахилив голову набік, і його очі блиснули холодним, сріблястим світлом. Його посмішка стала ширшою, мов підтверджуючи найгірші думки Греора. Король відчував, як земля під його ногами ніби зникала, а холод темряви проникав навіть у його душу. Це був страх не тільки перед смертю, але й перед тим, що він зіткнувся з чимось, що не міг ані зрозуміти, ані контролювати.

Лицарі короля рушили вперед, їхня броня бряжчала в напруженій тиші. Їхні кроки були обережними, але кожен із них тримав зброю напоготові, їхні очі не відривалися від фігури Еріона. Вони були досвідченими воїнами, які звикли стикатися зі смертю, але те, що стояло перед ними, здавалося чимось зовсім іншим.

Еріон повільно простягнув руку до Тінеріза, і меч відгукнувся легким вібруванням, ніби впізнав свого господаря і радів можливості діяти. Одним плавним рухом Еріон витягнув його з піхов, і меч відкинув м’яке, холодне світло, яке, здавалося, поглинало саму реальність довкола.

Змахнувши мечем, Еріон ніби скидав з нього невидиму кров. Його рух був неквапливим, але в ньому відчувалася сила, яку він тепер контролював. Темрява навколо нього трохи заворушилася, ніби реагуючи на виклик. Вона стала щільнішою, формуючи навколо нього майже відчутну ауру загрози.

Еріон підняв меч, його голос прозвучав рівно, але так, що кожен у полі почув:

— Ви вирішили померти за того, хто втік? Що ж, тоді я дам вам те, чого ви шукаєте.

Його слова, хоч і сказані спокійно, ніби ударили в серце кожного з воїнів. Але вони не могли відступити — наказ короля був їхнім обов’язком. Один із них зробив перший крок уперед, і ця дія стала початком бою.

Еріон приготувався, його постать випромінювала незворушність і владу. Меч у його руці здавався продовженням його самого, а тіні навколо вже танцювали в очікуванні першого удару.

Поки увага Еріона була зосереджена на лицарях короля, позаду нього Каел зробив плавний, але рішучий рух. Його рука торкнулася кільця, яке він тримав у кишені, і, вийнявши його, він на мить замислився, вдивляючись у глибину чорного металу, що здавався бездонним. Каел усміхнувся — його звична самовпевнена усмішка тепер була підсилена очікуванням.

Не сказавши ані слова, він одягнув кільце.

У ту ж мить повітря навколо Каела завібрувало. Спочатку це був ледве помітний рух, ніби сам простір стискався і розширювався навколо нього, але потім усе змінилося. Чорна хвиля енергії вирвалася з кільця, пронизуючи його тіло і відкидаючи тіні по всій місцевості. Навіть світло, що пробивалося крізь хмари, здавалося, потьмяніло.

Лицарі короля, які вже наближалися до Еріона, зупинилися, раптом повернувши голови до Каела. Їхні обличчя виражали не стільки страх, скільки жах перед незрозумілим явищем. Густий туман почав огортати Каела, піднімаючись із землі, ніби його самого затягувала безодня. Темрява навколо нього була іншою, ніж у Еріона — вона була хаотичною, дикою, без жодних правил.

Еріон різко обернувся. Його очі розширилися, коли він побачив, як Каела повністю поглинув вихор темряви. На відміну від спокійної, підконтрольної аури Еріона, це було щось некероване, ніби кільце знайшло іншого господаря, але не визнало його повністю.