Читати книгу - "Вітька Гоцул і сільські витівки, Картава Ната"

—Ага! Ти козак чи хто, борись, не втікай! — гукнув Вітька, ухиляючись від чергового нападу і з легкістю відбиваючи дерев'яним мечем удари.

Та раптом один із "вовків", великий та кремезний, кинувся прямо на Вітька. Він підскочив так близько, що Вітька ледь не впав, але вчасно ухилився, присівши низько до землі. "Вовк" промахнувся, і, втративши рівновагу, скотився з пагорба прямо у невеличке болотце, піднявши цілий фонтан брудної води.

— От тобі й швидкість! — вигукнув Назар, підбігаючи до Вітька і регочучи на все горло. Тим часом хлопці, вже трохи звикнувши до такого "вовчого" випробування, почали злагоджено боротися. Вітька й Назар об'єднали зусилля і атакували "вовків", кожен з яких виглядав тепер більше смішно, ніж страшно. Хтось із них застряг у кущах, інший спробував піднятися, але його ноги так і залишилися у грязюці. Але раптом все змінюється — один з хлопців раптово вигукнув:

— Дивіться! Коні!

З лісу, галопом вискочили коні, на яких сиділи переодіті важаті в справжніх козаків.

Вони, немов зі сторінок давніх легенд, вправно керували кіньми, об'їжджаючи хлопців та їхніх "вовчих" переслідувачів. Вітька не міг відвести погляд- це те, про що він так мріяв.

Остап підвів коня до Вітька і, посміхнувшись, сказав:

— А тепер твоя черга, козаче! Не бійся коня, — казав він. — Він твій товариш, слухай його рухи і довіряй йому.

Вітька запригнув у сідло як його вчили раніше і відчув, як кінь слухається його команд. Його серце вибухнуло від гордості — він керував конем, наче справжній козак. І навіть коли один з "вовків" намагався його скинути, Вітька без вагань пришпорив коня щоб той загарцював, ставши на задні ноги, відлякавши нападника. Хлопці аплодували йому з усіх боків, а Остап, підійшовши ближче, сказав:

-Ось так, козаче. Сьогодні ти довів, що ти не лише борець, а ще і вершник. Залишилось тільки навчитися заправляти порохом мушкет і толково варити куліш, та й станеш справжнім козаком!

Так дні в козацькому таборі для Вітька пролетіли, наче мить. Ранки починалися із вправ: тренування бойового гопака, вивчення нових прийомів зі справжньою шаблею. Вітька з друзями навчилися їздити на конях так, що, здавалось, були частиною цієї тварини. Щовечора біля вогнища готували смачні польові страви, співали козацькі пісні та слухали історії старших козаків. Кожен день був наповнений випробуваннями та сміхом. Вітька із захватом тренувався стріляти з козацької рушниці, й хоч не завжди влучав у мішень, його старання помічали всі. Хлопець зблизився з іншими учасниками табору, а Остап став йому справжнім наставником.

Коли настав час повертатися додому, Вітька відчув сум і радість одночасно. Його наплічник був набитий не тільки речами, а й новими знаннями, які він віз додому. Прощаючись з табором, Вітька пообіцяв собі повернутися сюди ще.

Дорога додому промайнула швидко.

У селі його зустрічала мама і бабуся, які не впізнавали Вітьку — він повернувся змужнілим, загартованим, справжнім юнаком. Та й куди Вітька без нових історій. Щойно зайшовши до хати, Вітька одразу взявся розповідати про свої козацькі пригоди