Читати книгу - "Вітька Гоцул і сільські витівки, Картава Ната"

Вітька стояв на краю лугу, тримаючи в руках довгу мотузку. Лоша Орлик, непомітно перетворилося в молодого жеребця, що неквапливо скубав траву на краю пасовиська. За кілька кроків від нього паслися вівці. Їхнє повільне переміщення з одного кінця лугу до іншого, тихе меканя, й час від часу дзеленчання дзвіночків створювали особливу атмосферу спокою та миру, для цього осіннього дня.

-Ну що, Орлику, готовий стати справжнім конем?

Звісно, сідла у нього як те, що було в літньому таборі, він немав.

«Мотузка в якості кантарки—цього має вистачити»,—думав Вітька, закидаючи мотузку Орлику на шию. Кінь підняв голову й прислухався, насторожив вуха, розглядаючи кудлатого двоногого. Вітька взяв плед, котрий поцупив у мами з шафи, і закинув його на спину Орлику. Потім обережно, боячись, щоб Орлик не побіг у бік, спробував запригнути на коня.

Але Орлик, ще не звиклий до такої надокучливої уваги, швидко викинув задні ноги, мовляв «Не сьогодні, друже!» Вітька опинився на землі, підвівся, струсив пилюку зі своїх штанів.

—Орлику, ти що! — вигукнув Вітька.

Він не був тим, хто легко здається.

Навколо продовжувало шелестіти листя, паслася отара, десь далеко чулися дзвінкі голоси сусідських дітей, які голосно про щось спорили. Цілий день Вітька повторював свою спробу осідлати Орлика. То він наближався з одного боку, то з іншого, намагався його погладити, щоб заспокоїти. То підкуповував морквиною, і краюхою хліба. Кінь же, у свою чергу, проявляв неймовірну впертість. Кілька разів Вітька все ж зумів закинути ногу на його спину, але кожного разу Орлик миттєво дриґав ногами й скидав хлопця з себе.

— Та що ж це за біда! — мовив Вітька, встаючи після чергового падіння. Хоча все це й здавалося марною працею, Вітька не втрачав оптимізму. Він пам'ятав усе те, чого навчився в козацькому таборі — силу волі, терпіння і віру в себе. Коли ти козак, навіть якщо тобі 14 років і ти тільки починаєш своє бойове гартування, немає такого, щоб просто здатися. Орлик знову намагався втекти, але Вітька продовжував його доганяти, відчуваючи, як сонце поступово хилилося до заходу. Луки стали покриватися тінями. Вітер носився навколо, збираючи і підкидаючи пожовклі листя з дерев. На вечір луг остаточно оповило м’яке світло сонця, яке поволі ховалося за обрій. У цій тиші лише вітер і шелест дерев були свідками непоступливої боротьби між хлопцем і його конем. Орлик все ще намагався ухилятися, злегка підскакуючи, але вже не так різко, як на початку. Вітька, виснажений, але непоступливий, щоразу вставав, обтрушуючи штани від землі й листя.

-От ж впертий ти, Орлику, як баран!— промовив Вітька — Але хто ж кого врешті-решт переможе? Орлик наче зрозумів ці слова, повернув голову та тихо фиркнув, здавалося, дивлячись на Вітьку з якимось бунтівним викликом.

«Я тобі не якийсь там баран, і не здамся відразу».

Але тепер хлопець вирішив діяти обережніше. Він повільно підійшов до Орлика, погладив його шию, намагаючись заспокоїти. У цей момент він згадав, як дід Льоня вчив його поводитися з кіньми, коли той був ще меншим.

— Важливо не просто показати силу, Вітьку, — казав дід, притримуючи рукою за вуздечку свого коня.

— Кінь повинен відчувати, що ти його друг, що ти на нього не кричатимеш і не змусиш робити те, чого він боїться. Це, як із людьми, розумієш?

Ті слова тепер були на вагу золота.

Повільно, він забирався на спину Орлика, не поспішаючи. Спершу один рух, потім інший. Орлик нарешті стояв спокійно.

—Так-так, спокійно, Орлику, все добре! — тихо промовляв Вітька, сидячи на спині коня, і погладжуючи його по загривку.

Настала мить тріумфу. Після цілого дня боротьби та невдач, після годин безупинних спроб, Вітька нарешті сидів на спині свого Орлика, обіймав його за шию. Він відчував себе переможцем. Навколо все змінилося, луг під ногами коня здався безмежним, і навіть вівці, що ще зранку мирно паслися, тепер спостерігали за тим, як Вітька та Орлик вирушають у першу свою прогулянку. Орлик пішов вперед, повільно, обережно, неначе намагаючись оцінити ситуацію. Вітька тримався рівно, намагаючись не робити різких рухів, а тільки керував мотузкою.

—От і все, Орлику! Ми це зробили!—вигукнув він.

Коня це здавалося підбадьорило, і він почав рухатися впевненіше. Кроки його стали рівними та спокійними, і невдовзі вони вже об’їжджали луг довгими колами, обминаючи вівць та низькі кущі.

Вітька з насолодою вдихав холодне осіннє повітря, яке нагадувало про наближення зими. Сонце майже сховалося, але небо ще світліло, відбиваючи ніжні рожеві й помаранчеві відтінки. Він відчував себе вільним, наче цілий світ відкривався перед ним. Не було нічого кращого, ніж летіти на спині коня, коли тебе обіймає вітер і безкрайній луг під копитами. Від ранку до вечора він майже не розлучався з Орликом. Поки інші хлопці знаходили собі розваги, як-от гра в карти на лавці під хатою чи заглядання у вікна до Марійки, найвродливішої дівчини на селі, Вітькові було це нецікаво, він жив у своїй мрії. Він все ще уявляв себе на чолі козацького війська, яке виходить на бій проти ворога, а Орлик - його вірний друг, якому можна довірити своє життя.

У ті моменти, коли вони вдвоє виходили на луг, Вітька навіть міг почути у вухах далекий гул бойових сурм. Він відчував себе частиною тієї давньої історії. І його Орлик, кінь з древнім козацьким іменем. Маленький орел.