Читати книгу - "Поквіття й сон. Музи мої , Гриць Янківська "

таємно змовився з вогнем
і віддзеркалює потрійно
камінний жар, камінний жар, камінний жар, що мече рвійно

на стіни – тіні. Тінь вогню 
вкриває лоном димне ложе.
Моє дитя, моє дитя, моє дитя на тебе схоже.
21.02.2021

Вже так молилися на сніг

Роздерте неба полотно
цвяхами пальців.
Було вже все, а все – одно.
Були й слова ці.

Мій профіль – гостре і просте –
носила інша,
і волос – руно золоте,
і срібні кільця.

Пили уже до мене ніч,
як теплу воду,
і витрясали в світлі свіч
зі себе вроду,

і рахували в дзеркалах
родимі плями,
і заплітали в косу страх,
а сміх – вузлами.

Колись уже дивились тут
з душі обломків
на щастя інших, наче Рут
на суд потомків,

пташиним оком сірих стріх
графили кліті,
і пальці нагрібали сніг,
невідігріті.

Моя правиця дре нутро
сирого неба.
Вже так чавили туш ворон,
як сік з-під ребер.

Колись уже заходив Біг
на серця кригу.
Вже так молилися на сніг
і на відлигу.
05.03.2021

Букет нагідок

Заголоси в мені! Заголоси!
Світнеш, мов наголосом пробитий.
Скосом, як сніг березневий, в мені коси
трави, мов мито.

З небом відкрито кордони. Мій сон – мій сум.
Пасмуги болю – стрічки сіряво-сині –
падають звивисто з висі. Чи ми просили?
Те, про що ми просили, чи їм по силі?
Не обіцяй почутися по весні,
бо не мені!

З небом домовленість – стрітися по життю.
Шлеш, кажуть, жовтий – прощальний, букет нагідок.
В сні ж мені шлеш! З запискою "напослідок..."
Сніг йому – сльози. Сніг мені в судний – свідок.
Сходили трави словом по сум'яттю.
Їх пересіють ті, що настануть після.

Світ тобі – мічення. Світ мені – тиха пісня.
Я доспіваю свою і твою зачну.
Березню, снігом, коханий, хоч словом – сійся!
15.03.2021

Мімоза соромлива

І подув потаємно, й покликав мене: ходи!
І манив повним яблуком, що відбуло морози.
Де гілляка стирчала у полі, як мітка моєї біди,
там здибала його соромливо, листком мімози.

Та й стуляла докупи дві руці, а в них – лице.
Дай же дихати, милий, розверзнися одаль духу!
І встрягало тим яблуком в горлі докірне моє слівце
деревцяті на помсту чи то лиш йому на потуху.

Я відслухаю все, що набрешеш зухвало мені тепер, –
тихо-лагідно мовила й ледь відвела долоню.
Він чесав мені коси абияк та пестив дбайливо скроню,
і прибріхував: Гери наступнице, місце тобі – етер!

Ми стояли – направду два прибідні – страчений і сліпа,
і стікали, як фарба з картини, з обійм наших теплі води.
Аж прозрію, дивлюся, а ноги мені обмиває густа ропа.
Та й подув тоді дужче й небесні хитнулись зводи.

Та й подув ще раз дужче, аж витиснув ребра в гладь
чисто-білої шкіри моєї, що ґрати невинному серцю.
Як не візьмеш з собою, то зрадь мене, чуєш, зрадь! –
Так кусала те яблуко з першогріхом в ядерцю.

І не стало ні слуху, ні духу, лиш поле й день,
лиш покручений стовбур без плоду і тінь, мов покруч,
лиш загущене синяве небо, без поруху й одкровень,
лиш закликана й лишена я, вже без клику поруч.
18.03.2021

За його радощі та жалі

Марець спіє. Когут запіява.
Вже народжують Тимофія!

Господи, Господи,
з пильного розсуду,
зсподу, як воду,
дай йому вроду,
волос – ярицю,
душу – криницю!

Дай йому, Боженько,
вибору множенько,
путь – білолицю,
словеса́ – шпицею,
помисли – ягіддя,
мудрості – загодя!

Дай йому, веснонько,
квіту тілесного,
між перелесного –
сіянцю чесного,
лагідну вдачу та
вміння пробачення,
нашим побаченням –
правди і значення!

І мене задля нього зроби дужокрилою,
щоб, як належить, твердо любилам го!
Щоб, скільки моці, при кождім кроці,
хоч порох в оці, – Богу молилася
за його радощі та жалі.
Дай крила дужі, як в журавлів,
жеби те світло, яким володію,
світило доброму Тимофію!

Марець спускається зо свого згину –
Вже народили мені дитину!
18.03.2021

Запахом молока

Ніч назбиралася, прибула
запахом молока.
Ніч мені твердо в живіт лягла
щільністю молока.
Ніч розтеклася з грудей довкіл
кольором молока.
Ніч розглядає моє між тіл
й мовить: така липка...

І сті-
кають (відрікаюсь!)
по мені моло́ка.
І спи-
вають (обіцяю!)
ситі та неситі.
І зма-
гаються (від нечистого)
мов за лице своє, за імена.
І збу-
ваються (служити Господу вірно)
істини.

Ніч укрила,
мов крижма біла,
мов молоко пролите,
усю круглу родючу землю.
Та цить! Тихо бо! Спить бо земля, посполиті,
не галасуйте так!
А я вам цвіла, не плодоносила – так цвіла.
Що ж бо тепер робити?
Дайте мені його притулити!

Чи чорна ніч,
чи білий день –
чатують під стелею херувими.
Не стулять віч,
не втнуть пісень –
збирають сновиддячка для дитини.
Та й в молоко усе, в молоко!
22.03.2021

Музи мої. Любов і біль

Мої музи – любов і біль –
аж навіки мене покинули.

Як ходили ми серед піль
з довгокосими цими дівами,
з світлим шлейфом святих неділь,
та все вітру шляхи оспівували,
та все тужно наш стогін-гін
гір торкався, що виснуть скраєчку,
а що грізні – це відгомін,
а що хижі – це баєчки,
нам було так, як в церкві – спів
й вірші з хорів сповідно линули.
Відбуло так і більш нема.
Тільки гори, немов китаєчка, 
синім відблиском в шовку личка.
Вже полями сную сама.
І назбирую впалих слів
повні чаші, не приступитися.
Разумійте, язици, смів
лиш натхненний із них напитися.