Читати книгу - "Примарна наречена , Шепіт Оповідачки"

Час розчинився. Дні перетворилися на розмиті тіні, що безглуздо змінювали одне одного, але не приносили нічого, окрім порожнечі.  

Габріель не пам’ятав, коли востаннє спав. Коли востаннє їв. Він просто… існував. Блукав кімнатами свого дому, що тепер здавався склепом, похованим під вагою тиші.  

Колись він любив цей дім. Тут лунав сміх Еліанор. Тут її голос наповнював простір, і навіть найтемніші куточки здавалися живими. А тепер усе навколо було мертвим.  

Кімнати втратили барви. Вікна залишалися закритими, і світло майже не проникало всередину. Але навіть якби він впустив сонце, йому здавалося, що воно вже не могло б його зігріти.  

Чоловік йшов коридором, не знаючи куди, не розуміючи навіщо. Його кроки були беззвучними, наче він сам уже став тінню. Розгублений, з порожнім поглядом, він часом зупинявся, вдивляючись у темряву.  

Іноді йому здавалося, що він бачить її силует. Іноді чув легкий шелест сукні, знайомий аромат, що колись огортав його теплом.  

Він знав, що це ілюзія. Знав, що її немає. Але навіть ілюзії були кращими за цю порожнечу.  
Він відкривав двері її кімнати, тільки щоб знову побачити застелене ліжко, холодні подушки, покинуті речі, які вже ніколи не будуть потрібні. Сидів на підлозі, спершись на її ліжко, вдивлявся в порожнечу.  

Його думки були темними. Такими же чорними, як і його одяг, який він не змінював, бо не бачив сенсу. Такими же чорними, як небо без зірок.  
Він думав про те, що кохана пішла занадто рано. Що це не мало статися. Що якби він зміг повернути час назад, він би зробив усе інакше.  
Що життя втратило сенс. Що йому не залишилося нічого. І що, можливо…  

Можливо, не варто боротися. Не варто залишатися тут, у світі, який більше не має значення.  

Але щось його тримало.  

Що?  Він ще не знав...