Читати книгу - "Примарна наречена , Шепіт Оповідачки"

Ніч знову принесла пітьму і тишу. Габріель сидів у своїй кімнаті, загорнутий у холодні обійми самотності. Він не запалював світла—темрява вже стала його другою шкірою, його природним станом. Але раптом…  

Його серце пропустило удар. У коридорі мерехтіло світло. Ледве помітний відблиск, ніби хтось тримав свічку в руках. Полум’я коливалося, тремтіло, наче чиєсь дихання торкалося його.  

Але в будинку не було нікого, крім нього.  
Габріель стрімко підвівся. Його ноги були важкими, наче тягар відчаю не дозволяв рухатися, але він змусив себе. Відчинив двері—коридор був наповнений напівтемрявою, а світло вже віддалялося.  

Чоловік кинувся за ним. Його кроки глухо відбивалися в порожньому будинку.  
Світло плавно рухалося вперед, немов заманювало його. Що це? Вітер, що випадково відбився у склі? Нічний обман?  

Чи це вона?  

Габріель прискорився, але щоразу, коли він намагався наблизитися, світло відступало. Якби це була людина зі свічкою, вона б тікала, але це було щось інше. Воно не бігло, не ухилялося—просто зникало, щойно він простягав руку.  

Раптом світло згасло. Але Габріель побачив, де воно зникло—в кінці коридору, у дверях її кімнати.  

Холодна хвиля пройшла по його спині.  Серце калатало, відбиваючи несамовитий ритм.  
Він зробив крок вперед. Двері були прочинені. Чорне провалля кімнати чекало на нього, вабило.  

Габріель різко відчинив їх повністю. Темрява. Жодного світла. Жодного сліду, що тут щось було.  

Тільки мовчання і запах пилу, який давно оселився серед її речей…  

Габріель стояв на порозі, вдивляючись у морок, відчуваючи, як у грудях повільно наростає щось схоже на жах.  

Щось було тут. Він це знав. Або хтось.