Читати книгу - "Примарна наречена , Шепіт Оповідачки"

Ніч вдихала в стіни тишу, важку, як каміння. Але ще до того, як це сталося, Габріель відчув, що щось не так.  
Тривога заповзала в його серце, змушуючи дихання частішати. Це було інше, ніж просто смуток. Це було наче відчуття чиєїсь присутності—ледь відчутне, майже невловиме, але неможливе для ігнорування.  

І тоді він знову побачив його.  

Світло.  

Як і минулої ночі, воно блукало коридором, ніби дражнило його. Габріель кинувся вперед, не вагаючись. Серце калатало, ноги самі несли його за ним.  

Світло віддалялося.  

Він знав, що буде далі. Двері її кімнати прочинені. Світло сховалося за порогом. Він майже біг, влетів усередину—і знову залишився в темряві.  

Не було нічого.  

Тільки сріблясте сяйво місяця, яке просочувалося крізь вікно, малюючи примарні тіні на підлозі.  
Габріель зупинився, важко дихаючи, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Його очі звикали до темряви, розрізняючи знайомі контури меблів: її письмовий стіл, ліжко, шафу… І дзеркало, велике, старовинне, що колись відображало її усмішку.  
Чоловік підійшов ближче, торкнувся холодного скла. Воно припало пилом, як і все в цій кімнаті, але навіть через пил він побачив відображення, що належало йому.  

Те, що він побачив, його налякало.  
Його обличчя—чужий привид самого себе. Бліде, виснажене, з темними колами під очима. Він схуд, втратив колишню силу.  Він майже не впізнавав себе.  
І саме в той момент, коли Габріель вдивлявся в своє змучене обличчя, позаду нього в дзеркалі… Щось з’явилося. Вона. Еліанор.  

Бліда, прозора, наче зіткана із місячного сяйва. Її сумний погляд пронизував його до кісток. Вона не рухалася, не говорила, просто стояла там.  

Їхні очі зустрілися. Хвиля холоду накрила його.  
Габріель різко вдихнув і обернувся.  

Порожнеча. В кімнаті нікого не було.  

Серце гучно калатало в грудях, і єдиним звуком у темряві був його власний прискорений подих.  
Він не знав, що це було. Але знав, що вона повернулася…