Читати книгу - "Примарна наречена , Шепіт Оповідачки"

Цієї ночі Габріель чекав. Він не тікав від невідомого, не намагався уникнути. Чоловік сидів у темряві, притискаючи долоні до холодних поручнів крісла, і прислухався. В його скронях пульсувала напруженість, кожен удар серця відлунював у грудях, наче дзвін перед неминучістю.  

Годинник на вежі пробив північ.  
І тоді він побачив її. Не світло в коридорі, як у попередні ночі. Не тінь, що зникала при наближенні.  
Двері повільно, безшумно відчинилися. І в кімнату впливла примара.  
Дікчина була такою ж, як у його спогадах. Ті ж риси, те ж довге волосся, що спадало хвилями, та сама тонка фігура. Але тепер вона була іншою. Її несло невагоме повітря, наче тінь, яку могло розвіяти найменше коливання. Прозорість огортала її, а холодний місячний блиск пронизував постать, не кидаючи тіні на підлогу.  
Вона була тут.  Але більше не належала цьому світу.  
Габріель не дихав.  
Він не мав сил підвестися, не мав сили відвести погляд. Його очі повнилися сльозами, а горло здавило відчаєм.  
Еліанор дивилася на нього сумно. Її очі—ті самі, які колись дивилися на нього з ніжністю та любов’ю—тепер були наповнені тишею загробного світу. Вона простягла до нього руки, її пальці ледь помітно ворухнулися, ніби кликали його.  
Він впав на коліна.  
— Еліанор... — Його голос зламався, згорів у грудях, наче жар, який вже не міг розпалити вогонь. — Забери мене з собою… 
Його пальці судомно вчепилися в порожнечу. Йому було байдуже, що це марення. Йому було байдуже, що він живий, а вона — ні. Життя більше не мало сенсу. Він не хотів існувати у світі, де її не було.  
— Прошу…  
Еліанор нахилилася.  Її долоня торкнулася його щоки.  
Холод.  
Холод, від якого здригнулося все тіло Габріеля, від якого шкіра покрилася памороззю. Її дотик не був теплим, як колись, не був живим—але він був справжнім.
На мить здалося, що вона посміхнулася.  
І тоді темрява поглинула його. Габріель знепритомнів, падаючи у мовчазні обійми ночі.