Читати книгу - "Примарна наречена , Шепіт Оповідачки"

Кімната тонула у мороці, що розчинявся лише в тьмяному мерехтінні одинокої свічки. Її полум’я здригалося від найменшого руху повітря, від його дихання, від ледве чутного зітхання Еліанор. Тіні на стінах рухалися, наче безмовні свідки цієї трагедії. Вогник відбивався на її блідій шкірі, роблячи дівчину ще більш примарною, ніби вона вже не належала цьому світові.  

Габріель сидів біля ліжка, стискаючи її холодну, майже невагому руку. Колись вона була теплою, живою, сповненою ніжності, а тепер здавалася тендітною, як сухий листок, що ось-ось розсиплеться на порох.  

Еліанор дихала важко, уривчасто. Кожен її подих віддавався болем у його грудях. Він раніше не помічав, яким глибоким є цей звук, як він розтинає тишу, немов лезо. Ще вчора вона посміхалася, тримаючи його руку міцніше, ще вчора вони говорили про майбутнє, і вона тихо шепотіла, що мріє про весільну сукню, що хоче жити.  

А сьогодні її голос зник.  

Габріель похилив голову, його темне волосся впало на чоло, закриваючи очі, сповнені розпачу. Він не хотів вірити. Не міг. Це ж просто застуда, звичайна хвороба. Вона не може забрати її. Вона не має права!  

Його погляд упав на її палець. Срібна каблучка з червоним каменем у формі серця ледь блищала у світлі свічки. Його подарунок. Його обіцянка. Символ того, що він не залишить її. Що вони будуть разом.  

"Це неправда," – промайнуло в голові. "Це просто кошмар. Вона прокинеться, подивиться на мене своїми світлими очима, посміхнеться, скаже, що їй вже краще…"  

Він жадав цього моменту так сильно, що майже міг його відчути.  

Та її рука у його долонях з кожною хвилиною ставала холоднішою.  

Вогник свічки здригнувся. У кімнаті стало ще темніше.  

Еліанор зробила глибокий, але важкий вдих, ніби намагалася схопити останні крихти життя. Її повіки здригнулися, губи трохи ворухнулися, але вже не змогли вимовити слів. Габріель схилився ближче, майже втрачаючи самоконтроль.  

— Кохана… Я тут. Я з тобою… Ти не залишиш мене, правда? — його голос зірвався, і він зрозумів, що його тіло тремтить.  

Її пальці, такі ніжні, такі слабкі, стисли його руку востаннє. Останній рух. Останній дотик.  
Вогник свічки здригнувся… і згас.  

Габріель не випустив її руки. Просто сидів у темряві, вражений, приголомшений, з очима, що не могли більше плакати.  

Бо він ще не усвідомив реальність...