Читати книгу - "Примарна наречена , Шепіт Оповідачки"

Габріель розплющив очі.  

Ранок вже стукав у вікно, розганяючи примари ночі. Тепле світло пробивалося крізь запилене скло, малюючи золотисті відблиски на підлозі. Тонкі гілочки дерева дряпалися об віконне скло, немов нагадуючи про життя за межами цієї похмурої оселі.  

На підвіконні, скрутившись у маленький пухнастий клубочок, грівся кіт. Його шерсть світилася під першими променями, а тихе муркотіння змішувалося з далеким ранковим пташиним співом.  

Габріель підвівся з холодної підлоги. Голова ще паморочилася, а думки були розпорошені, мов туман над річкою.  

Що сталося вночі?  

Він пам’ятав її обличчя. Її голос, як подих вітру, її холодний дотик, що змусив усе в ньому здригнутися. Але чи було це насправді? Чи то лише його виснажений розум, що відмовлявся прийняти реальність?  

Габріель уже схилявся до думки, що це був сон, коли його погляд зупинився на чомусь блискучому.  
На столі, осяяна тонким променем сонця, лежала обручка.  

Її обручка.  

Він підступив ближче, серце калатало в грудях. Срібний обруч із червоним каменем у формі серця… Його подарунок. Те, що вона носила до останнього подиху.  
Він узяв її тремтячими пальцями.  

Метал був холодним, як перший зимовий іній. Але вона… вона була тут. Вона залишила йому знак.  
Вона повернула йому цей символ, щоб він зрозумів. Відпустив. І продовжив жити далі.  

Сонце поступово піднімалося вище, його світло заливало кімнату, стираючи залишки нічних тіней. У цьому світі ще було життя. І навіть якщо зараз це здавалося неможливим, Габріель знав—кохана Еліанор хотіла, щоб він продовжував жити.  

Він стиснув каблучку в долоні й заплющив очі.  
— Прощавай, Еліанор…
 

Кінець