Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк"

Єва

Мене звати Єва, і я народилася в родині спадкових юристів. Якщо точніше — у справжньому юридичному культі, де кожен член сім’ї знає більше про кримінальний кодекс, ніж про власних дітей.

Мій тато очолює одну з найвідоміших адвокатських контор країни. Успадкував її від свого батька, той — від свого, а той, мабуть, ще від якогось князя Ярослава Мудрого. Хто у нас не юрист? Хмм… О, точно! Я.

Мама, тато, дядько з тіткою, брат, двоюрідна сестра, дідусь, бабуся — всі вони метри юридичної науки. Якщо у цій країні трапляється гучний судовий процес, то є велика ймовірність, що серед адвокатів сидить хтось із моїх родичів.

Тому, коли я оголосила, що не хочу бути юристом, у них почали з’являтися серйозні підозри щодо моєї адекватності. Втім, вони й раніше мали сумніви, бо я ще в дитинстві проявляла підозрілу схильність до креативу замість вивчення судової практики.

Найбільше мене бісили суботні «родинні вечори». Це була мамина геніальна ідея: «відпочивати від роботи», обговорюючи роботу. Усі збиралися за столом, обговорювали справи фірми, тільки не в конференц-залі, а під келих доброго алкоголю. Я ж у ці дні намагалася знайти собі термінові й вкрай важливі справи, щоб не брати участі у цьому святі бюрократичної душі.

І ось на одному з таких «веселих» вечорів я й повідомила, що планую вступати до архітектурного.

Тато ледь не вдавився своїм вісімнадцятирічним віскі. Мама побігла капати валер’янку. Брат покрутив пальцем біля скроні, явно натякаючи, що мозок у мене давно пішов у відпустку.

Тільки дідусь, якого, схоже, теж уже втомив цей юридичний клан, підтримав мене. Перед моїм випускним він узагалі вчинив нечувано — купив будиночок біля моря, залишив фірму на тата й пішов насолоджуватися життям. І тут він, у своєму неперевершеному стилі, видав:

— Відчепіться від дівчини. Їй самій вирішувати, ким бути!

Я й без того його любила, але після цих слів він для мене став святим.

Заручившись підтримкою найавторитетнішого члена сім’ї, я вступила на дизайнера інтер’єру.

Батьки, звісно, ще довго сподівалися, що я схаменуся. Але з кожним роком навчання я тільки більше переконувалася, що зробила правильний вибір.

Ще один бонус — університет був в іншому місті. Це означало, що мене не могли контролювати на кожному кроці. Але коли тато почув, що я збираюся жити в гуртожитку, він припинив зі мною розмовляти. В результаті мені купили двокімнатну квартиру в центрі. Дідусь теж не залишився осторонь і «скромно» підкинув мені під під’їзд новенький «Porsche Cayenne».

Я була щаслива. Навчання подобалося, і мені навіть запропонували практику в доволі відомій архітектурній фірмі. Думаю, не обійшлося без родичів, але на цей раз я була їм навіть вдячна.

Там я й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Якби ж я тоді знала, у що це виллється, обходила б ту фірму десятою дорогою, перехрестилася б і, можливо, навіть прочитала інструкцію «Як уникнути дурних рішень». Але тоді мені здавалося, що все йде чудово.

На практику я потрапила під керівництво Доманського Сергія Дмитровича — молодого й симпатичного спеціаліста відділу дизайну інтер’єру. Справжній офісний Аполлон, у якого таємно (а дехто й відкрито) були закохані всі дівчата в фірмі. Я ж на його харизму дивилася з професійною холодністю. Бо, по-перше, в мене були серйозні кар’єрні амбіції, а по-друге, мені ліньки було заводити романи.

Але Сергій Дмитрович виявився наполегливим. Він розвинув таку фантастичну діяльність із завоювання моєї уваги, що я, зрештою, погодилася на побачення. Чисто щоб він відчепився. А потім ще на одне. І ще… І якось так сталося, що в один момент він став моїм хлопцем.

Чи шаленіла я від нього? Ні. Чи була закохана? Та таке. Просто мені було лінь щось змінювати. Є хлопець — і добре.

У мене ніколи не було проблем із грошима, житлом чи кар’єрою. Мені не доводилося працювати на десяти роботах, щоб вижити, як це робили мої одногрупниці. Іноді я навіть їм заздрила — вони не мали часу нудьгувати. А от у мене цього часу було хоч греблю гати. Саме від нудьги я й погодилася зустрічатися з Сергієм. А потім просто звикла.

Чи було між нами кохання, як у дешевих романах? Ні. Але коли через рік він зробив мені пропозицію, я погодилася. Весілля — це весілля, а в глобальному сенсі нічого не змінювалося. Ми й так уже жили разом (причому в моїй квартирі, бо його мені не подобалася).

Мої родичі були в шоці від мого вибору, але нічого не сказали. Лише дідусь, дивлячись на мене, зморено запитав:

— Ти його хоча б кохаєш?

На це питання я і сама не знала відповіді. Брехати діду я не любила, тому просто знизала плечима. Він покрутив головою, але промовчав.

Так і почалося моє сімейне життя. Не скажу, що веселе, але принаймні якась зміна обстановки.

Я закінчила університет і завдяки діду відкрила свою невелику фірму. Нас було всього вісім людей, але всі талановиті, і замовлення швидко почали сипатися одне за одним.

Сергій вирішив, що йому теж треба перебратися в мій бізнес. Ідея мене, м’яко кажучи, не потішила. Я й так почала від нього втомлюватися, а бути разом 24/7 — це було вище моїх сил. Відмовила. Він образився. Мені було байдуже.

Кілька років ми жили, як середньостатистична пара. Він на своїй роботі, я на своїй. За вечерею обговорювали плани на вихідні, поїздки до родичів і новини, які нас особливо не цікавили. Його мама мене не любила, що було взаємним, тому частіше ми їздили до моїх. Або кожен окремо.

А потім Сергій завів розмову про дітей.

Я отримала різкий напад головного болю. Не те щоб я не любила дітей, просто не бачила себе мамою ЙОГО дітей.