Читати книгу - "Маркус, Ірина Скрипник"

Була вже глибока ніч, коли я почув наполегливий стукіт. Роздратований, я попрямував до дверей. Я збирався відчитати тих, хто насмілився потурбувати мене. Але коли я відчинив двері, моє серце раптом завмерло. Переді мною стояла група новонароджених вампірів, і один із них тримав на руках Карлоса. Мій маленький пан був весь у крові, непритомний. Його тіло виглядало виснаженим і пораненим. Я обережно взяв його на руки. 

Не знаючи, що робити далі, відніс його до своєї кімнати. Намагався не завдати йому додаткового болю. Обережно поклав на ліжко та почав уважно оглядати його тіло, ніби шукав відповіді на запитання, які мучили мою душу.

——— Та хто ж зробив із тобою таке? Яке чудовисько на це здатне? — прошепотів я.

Тим часом Лірен уже продирався крізь глибокі кучугури снігу. Його кроки ставали все важчими, майже непосильними. Він упав навколішки у розпачі. У той момент, коли він уже відчував, що не в змозі далі рухатися, поряд з ним почав формуватися темний, щільний дим, повільно утворюючи контури силуету. З кожною секундою туман ставав все щільнішим, поки нарешті не набув чіткої форми похмурої фігури. Цей силует враз став чітким і виразним, і перед очима втомленого Лірена виник величний володар пекла.

———  Чи допоміг я тобі перемогти ворога вашого народу? — спокійно запитав Люцифер.

———  Так, володарю, - погодився Лірен. — Ти дотримав свого слова. Він більше не зможе чинити те зло, що чинив раніше. Можеш забрати мою душу. Я не проти. Ти чесно заслужив на неї.

Почувши це, Люцифер усміхнувся. Його очі блиснули зловісним світлом, і Лірен відчув, як його тіло скувала крига, а свідомість почала поглинати темрява...

Минуло кілька діб. Карлос так і не розплющив очі. Я навідувався до нього щоразу, коли мав таку нагоду. Весь цей час я обмивав його рани і змінював пов'язки. Намагався навіть зцілити його власною кров'ю. Але, схоже, все було марно. Він ніяк не реагував. Лише небагато вампірів знали про його стан. Я наказав їм мовчати і повністю взяв усі обов'язки Карлоса на себе. Навіть Лілі нічого не знала і тому постійно намагалася йти його шукати. Казала, що представники церкви з ним щось зробили, і ми мусимо його врятувати. Я мовчав, погоджувався. На щастя, невдовзі було призначено день її коронації. Отже, її бурчання мені довелося слухати не дуже довго. Вона покинула наш табір та переїхала жити до палацу. Я продовжував приходити до Карлоса. Весь цей час він бачив той самий сон, як він лежав поранений на снігу, а навпроти нього стояв Лірен.

———  Це для того, щоб ти точно не зміг ніколи відновитися, — злісно посміхнувся ельф.

Карлос перевів свій погляд на нього і помітив, як щось темне почало формуватись між пальцями Лірена. Інші ж ельфи мовчки стежили за його тортурами, боячись вимовити навіть слово. Лірен вже не був схожим сам на себе. Роги на його голові стали в рази більшими, а за спиною з'явився довгий чорний хвіст. «Демон», — встиг подумати поранений Карлос, перш ніж почув:

 ———  Ти не мав бути найсильнішим… Це не твоя доля…

Минуло ще кілька днів... Увійшовши до кімнати, я застиг на місці. Мій Карлос, мій пан, сидів на ліжку і спантеличено дивився на свої руки. Його обличчя було оповите тінню тривоги. Очі металися з боку в бік. Не минуло й секунди, як він помітив мою присутність і, різко обернувшись, зустрів мій погляд.

——— Чому я не можу використати свою силу? - Запитав він у мене.

Та я не знав відповіді. Я й гадки не мав, що могло з ним статися, і чому він був в такому стані. Тому я тихо зачинив двері, щоб наша розмова залишилася тільки між нами, і важко зітхнув. Стрімко наблизившись до нього, сів поруч на ліжко, відчуваючи тремтіння його тіла.

———  Тобі не варто зараз про це думати, — промовив я, намагаючись хоч якось передати йому свою підтримку. - Головне, що ти вижив!

Однак мої втішні слова не принесли йому полегшення. Замість того, щоб погодитися зі мною, він раптово закричав: 

———  Мені не варто про це думати? Серйозно? Озирнись, Маркусе! Ми створили з тобою армію вбивць! Та вони ж з'їдять мене, якщо зрозуміють, що я послабшав! Їм тільки й потрібна, що моя кров!

Почувши його відчайдушні слова, моє серце стислося. Я взяв його за руку, намагаючись передати йому хоч якесь заспокоєння. Хоча сам відчував себе таким самим уразливим. Мені було боляче бачити його таким. Але ще більше в душі боліло від того, що він мав рацію. Я дуже боявся, що може статися щось подібне і тому приховував правду від усіх.

———  Ніхто тебе не з'їсть! Я захищатиму тебе! Ніхто не завдасть тобі більше шкоди, чуєш? — мої слова були сповнені обіцянкою, хоча навіть я не міг бути впевненим у їхній істинності.

Я просто хотів вірити в те, що саме так і буде. У такий важкий для нього час я мав бути сильним. Але мої втішні слова та жести були сповнені внутрішнього конфлікту. Я намагався посміхнутися, хоч відчував, що моя посмішка виглядає непереконливо. Тож я покинув кімнату на мить, щоб знайти щось, що могло б його заспокоїти. Коли я повернувся, у моїй руці був меч. 

———  Давай, вставай! Ходімо тренуватися, як у дитинстві! Пам'ятаєш, як я вчив тебе справлятися зі зброєю?

Але Карлос лише відмахнувся від мене. Його рух був різким, і на мить його обличчя спотворилося від роздратування. Він швидко змінив свій вираз обличчя, але я встиг помітити цю мить. Я надто добре знав його, щоб не зважати на подібні зміни. І коли я прийшов наступного разу, то побачив, як Карлос підійшов до вікна. Був яскравий сонячний день, а його фізичний стан все ще бажав кращого. Обличчя Карлоса було надто блідим, навіть за мірками вампірів. Очі здавались згаслими. Погляд же був ніби спрямованим у невідомий вимір, який міг бачити лише він.

Він мовчки відсмикнув штору убік, і його шкіра відразу ж почала спалахувати. Моя реакція була миттєвою. Я відштовхнув Карлоса від вікна, щоб запобігти подальшим пошкодженням. Він упав на підлогу, вдарившись головою об ліжко, і незабаром я побачив злий погляд з-під лоба. Але я, намагаючись не помічати цього, зачинив вікно і простяг йому руку. Він відсунувся від мене з огидою, притискаючись до стіни. Було очевидно, що битва пошкодила не тільки його тіло... Карлос уже не буде таким, як раніше...