Читати книгу - "Історія одного розлучення, Ана-Марія Еріш"

Ребекка Барроу сиділа у своєму кабінеті, що колись був символом сили та впевненості, але зараз більше нагадував місце, де поховали надії. Сотні документів розкидані по столу, деякі з них — ще з позначками «терміново», хоч уже минуло кілька тижнів. Вона тримала у руках останні звіти про фінансовий стан «Barroy Com.», і щоразу, коли перечитувала їх, їй ставало важче дихати. Колись ця компанія належала її батькові, і він мріяв, що все буде процвітати. Але доля розпорядилася інакше.

Після його смерті компанією керувала вона. Не одразу — спершу були роки боротьби за право на спадщину, потім — внутрішні корпоративні війни, скандали, витоки інформації, суди. Ребекка вийшла з них переможницею, але перемога виявилася гіркою. Вона залишилася одна — без чоловіка, без дочки, яка давно викреслила її зі свого життя, і без надії, що все можна повернути.

«Barroy Com.» стрімко втрачала позиції. Інвестори відверталися, старі партнери розривали контракти, а нові — навіть не починали переговорів. Єдина компанія, яка могла б дати їм шанс — гігантська «Riddel Inc.», тепер очолювана тією ж самою дочкою, яку вона залишила ще немовлям. І тепер ця донька — Кара — навідріз відмовляється мати з нею будь-які справи. Неофіційно, звісно, бо офіційно їм навіть не вдалося зв’язатися. Але Ребекка знала: це було особисте. Кара пам’ятала.

Ребекка опустила папери, закусивши губу. Її руки тремтіли не від страху — від безсилля. Як їй переконати власну дитину дати шанс? Скільки років минуло? П’ятнадцять? Кара, певно, вже й не захоче з нею говорити. Занадто сильною була образа дівчинки, а Ребекка ж просто хотіла мати життя, про яке вона мріяла. І куди не вписувалась родина. Але, незважаючи на це, її успіх був як ніж у серце: компанія, про яку вона так мріяла, зараз перебуває в руках дитини, яку вона покинула.

Жінка різко відкинула документи на підлогу. Ні, це не кінець. Вона не дозволить компанії померти. Вона заслуговує на другий шанс. Вона має право.

— Я її мати, — прошепотіла вона, стискаючи підлокітники. — Я маю право на спадок. На цю компанію. На ім’я.

Двері раптово відчинились. У кабінет увійшов чоловік — високий, стрункий, у строгому костюмі, темні очі — спокійні, але проникливі. Ребекка одразу зрозуміла: він тут не випадково. Але як?

— Хто ви і як сюди потрапили?! — крикнула вона, підвівшись із крісла. — Де Лара? Чому мене не попередили?

Чоловік не поспішаючи підійшов до столу, не звертаючи уваги на її крик. Він був абсолютно спокійним і навіть не звертав уваги на стане жінки. Чоловік мав мету, і зараз слідував своїм вказівкам.

— Ребекка Барроу, — промовив він рівним тоном. — Я прийшов вам допомогти. І повернути «Barroy Com.» її колишню могутність.

Вона примружилась, уважно вдивляючись у незнайомця. Жодних ознак нервування, жодних емоцій. Але щось у ньому викликало тривогу — чи то надто спокійна постава, чи то той факт, що його ім’я вона досі не знала.

— Ви не відповіли, як потрапили сюди, - промовила вона. – Це приватна територія.

— Вашій секретарці стало зле. Вона щойно викликала швидку, - він знизав плечима. – Я скористався моментом, щоб потрапити сюди. Повірте, мені довелося дуже довго чекати, поки з’явиться слушна нагода.

— Це… шантаж? — Ребекка вже тягнулась до кнопки виклику охорони.

— Це пропозиція, — зупинив її він. — І повірте, кращу ви не отримаєте. Якщо ви зараз натиснете цю кнопку, я просто піду. І тоді «Barroy Com.» перестане існувати вже за три місяці. В кращому випадку — за шість.

Жінка застигла. Його голос був спокійним, впевненим, і… надто точним. Так говорили лише ті, хто знав більше, ніж мали б. Але вона прекрасно знала, що така допомога має свою ціну, тому краще було би відмовитись. Та чи це не був її єдиний шанс на порятунок?