Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

Насправді Іриней просто очманів у гарному сенсі від пропозиції Каї. Він і уявити не міг, що йому так пощастить. Мало того робота, яку він жадав знайти, особисті документи, офіційна зарплатня, так ще й цікаво як. Іринею і самому кортіло розібратися з тим дивним туманом та незрозумілими чудовиськами, а тут він за це ще й повну соціалізацію отримає.

Чоловік намагався не виказувати свого піднесення, аби Кая не подумала, що йому вкрай необхідне все запропоноване. Він бачив, що слідча розгублена й втомлена, он і волосся навіть висушити не встигла, хоча їй це пасувало. Кая не була впевнена у своїх словах і помітно нервувала. Ще їхня співпраця до пуття не розпочалась, а вона вже, здавалося, шкодувала, що сама її ж і запропонувала.

­– Одразу й розпочнемо. Зараз я декого попрошу про невеличку послугу, щоб з твоїми документами все вийшло, та поїдемо на місце злочину, я хочу, аби ти теж оглянув його, – дівчина підвелася і взяла до рук мобільний. ­– Так, говори прямо, в базах даних шукати інформацію про тебе чи ми там нічого не знайдемо?

Іриней знову примружився, таке враження, наче слідча вже все про нього знала, навіть про те, звідки він прибув. Взагалі, якось надто спокійно Кая приймала факти прояву загадкового і надприродного, ніби не вперше зіштовхувалася з подібним. Сама вона точно до магічних істот не належала, Іриней би відчув. Чи може, Кая – така собі місцева мисливиця за привидами?

­– Не знайдете, – вирішив, що нема сенсу це приховувати.

­– Я так і думала. Гаразд, тоді зачекай трохи, – вона комусь зателефонувала й попросила дещо «підшаманити». Обличчя аж скривилося, помітно було, що їй це зовсім не подобалось. – Прізвище назви своє, – вона знову звернулася до Іринея, той відповів майже одразу:

­– Світлий.

­– Що? Який ще Світлий?

­– Ну, Іриней Світлий. Що не так?

­– Світлий? – дівчина ще раз перепитала, наче той передумає. Проте він стовідсотково не збирався передумувати. В його житті було чимало відтінків, через «химерну» особливість Іринея з першого погляду зазвичай остерігалися, здебільшого в ньому бачили небезпеку. Воно й зрозуміло з його виключною здатністю перетворюватись на будь-яку істоту. Однак в примарному місті серед купи моторошних створінь в нього не було потреби комусь щось доводити, вони жили вільно і майже не шкодили один одному, бо перебували в однакових умовах.

Але у світі людей, він також хотів стати «своїм», хотів, щоб інші помічали й бачили в ньому добрі наміри. Вперше про світле серце йому сказала Еріка, потім він почув дещо цікаве й від Тіни. Іриней стояв голий під місяцем і дивився на нічне небо, поки Тіна лежала на пухкому мохові та спостерігала за химерою. Вона з неабияким захопленням розглядала його, а потім несподівано промовила, що Іриней зараз – світлий. Йому це запам’яталося, тож він ще тоді вирішив, коли з’явиться можливість обрати собі прізвище, назветься – Світлим.

­– А по батькові?

­– По батькові? – ось тут Іриней трохи розгубився, не міг же чоловік сказати, що в його часи такого поняття, як «по батькові» не існувало взагалі. Коли прізвища у декого були й у примарному місті, то по батькові – ні, тому він геть не замислювався про це. Його мати звали Мирославою, він її сильно любив, тож вирішив обрати по матері. – Мирославович.

­– Світлий Іриней Мирославович, так, ти все правильно почув, – слідча повторила і помотала головою, переконуючи когось на тому боці зв’язку. – Ну, можливо, й дивно, але я не підсумовувати тебе прошу. Добре. Дякую. Ні, ти ще свій минулий борг не відпрацював, тож нумо до справи, – Кая від’єдналася та поклала мобільний до кишені. – Що ж ти таке зробив, раз доводиться під таким прізвищем ховатися?

­– Прізвище – як прізвище. Що тебе бентежить?

Дівчина хотіла відповісти, проте до кабінету неочікувано увійшов Ігор Антонович. Виглядав чоловік, як і раніше, суворо, здавалося, що усмішка на його обличчі буває тільки декілька раз на рік.

­– А це хто такий? – він уважно просканував Іринея своїм гострим поглядом.

Кая не розгубилася, хутко підвелась і відрекомендувала його:

­– Це – Іриней, наш новий консультант.

Ігор Антонович аж вгризався в нього очима, начебто бачив повітряну метаморфічну половину.

­– Та невже? А ти в нас вже кадровими питаннями займаєшся, Каю?

­– Що ви…! Та ні, просто я подумала, що консультант нам не завадить, особливо в цій заплутаній лячній справі, – дівчина неабияк нервувала, вона розчервонілася, мов стиглий томат, смикаючись та підбираючи потрібні слова, чи взагалі – хоча б якісь слова.

­– «Просто подумати» – не входить до кола твоїх обов’язків, Каю, – Ігор Антонович ніби й не кричав, не сварив, не сперечався, але тиснув, наче непробивна стіна. – То в яких питаннях ви збираєтеся консультувати, шановний?

Іриней ліниво повернув до нього свою голову і надіслав хитрий погляд:

­– Ну, для початку в питаннях, що стосуються етичної поведінки під час спілкування з колегами. Бачу, що тут у вас величезна прогалина.

У Ігоря Антоновича спалахнуло вогнище в очах, він ледь дірку в Іринеї не пропалив.

­– Що ти… мелеш… ­– Кая зашипіла на нього. ­– Ігорю Антоновичу, він інше мав на увазі…