Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

­– Я знаю, що він мав на увазі, Каю. Гони його в три шиї. Якщо ти не справляєшся і тобі так потрібен консультант, гаразд, знайду його, – чоловік розвернувся та хотів було вже піти, однак Іриней не дав того зробити:

­– Почекайте, – він підвівся і підійшов до начальника сам. Іриней став спиною до Каї, щоб вона точно не бачила, як його усмішку пронизали два гострих різці. – То ви кров полюбляєте, пане начальнику? Багато крові. Хіба ж можна з такими бажаннями працювати серед нормальних людей, га? Уявляю, як не сподобається іншим, коли вони дізнаються, що їхній керівник… настільки кровожерливий, – Іриней ще ширше усміхнувся, транслюючи Ігорю Антоновичу вампірську щелепу.

Той зблід. Він став, як аркуші паперу, що лежали неподалік на столі. Кая зробила крок до чоловіків, напевно, щоб вгамувати напругу між ними та, ймовірно, перепросити за поведінку свого нового колеги, проте Ігор Антонович витягнув руку і зупинив її:

­– Стій! – він невідривно дивився на Іринея, навіть не дихаючи. – Нехай буде по-твоєму. Оформлюй свого консультанта, – а тоді різко розвернувся і пішов геть.

­– Що це, трясця, було? – Кая наблизилась до химери. – Який ґедзь його вхопив? Це ти щось утнув?

Іриней вже давно повернув собі людську подобу і тепер усміхався цілком, як всі.

­– Уявлення не маю, про що ти. Просто твій начальник спочатку не розгледів, який я чудовий.

­– Кая пустила очі під чоло:

­– А головне – скромний.

­– Ні. Це – не головне.

­– Та хто б сумнівався, Іринею Мирославовичу. Через тебе я не встигла пір’їну йому показати. Але він і не в гуморі зараз, тож… Гаразд, не ризикуватиму, бо вже й так нарвалася. А поки документи в розробці, поїхали на місце злочину, шляхом пригощу тебе кавою.

Вони зупинилися коло стежки, яка прямувала вглиб лісу, якраз до потрібної галявини. Дівчина, як і обіцяла, купила їм обом два паперові горнятка запашної кави. Іринею, звісно не сподобалося, що не він пригощає, та поцупити каву все ж не ризикнув, надто уважно слідча придивлялася до нього.

Коли вони вирушили стежкою, Кая розпустила своє волосся, аби воно добре висохло. Іриней помітив, що під яскравими променями сонця волосся в Каї виблискувало мідними й рудими відтінками, підкреслюючи заворожливу блакить в її очах. І от він знову схопив те дивне відчуття, коли хотілося пізнати її краще, стати ближче, розгадати можливі таємниці та розповісти про свої. І не тільки тому, що вона – невимовно гарна, до того ж Кая геть не чепурилася, не робила тришаровий макіяж, а була такою, якою є від природи. І природа не пошкодувала для неї краси. Дівчина вабила своєю неприступністю й водночас певною дитячою наївністю.

­– Що? – слідча різко зиркнула на Іринея. – Ти в мені зараз дірку зробиш своїм поглядом. Кава не подобається, чи що?

­– Ні, кава – смачна. А чому ти вирішила одразу, що мені не подобається? Може я навпаки милуюся тобою?

­– Ой, якщо це був підкат – то повз мене, я на таке не реагую.

­– На компліменти? Цікаво, чому?

­– Бо це марна трата часу. Хіба звичайним словам вірити можна? Ти насправді ладен ставитися до мене зовсім не так, як говориш. Звертати увагу варто на вчинки.

­– Гарні речі можуть говорити не тільки лиходії.

­– Не тільки, проте вони здатні цим добре користуватися.

­– Цікава ти, колего. Наївна і водночас недовірлива. Часом різка, однак начальнику дозволяєш себе ображати. Кмітлива, проте не помітила мій гарний вчинок з пір’їною, яку я власноруч тобі доставив. Суцільні розбіжності.

Слідча глибоко зітхнула:

­– Гаразд. Хочеш себе з хорошого боку показати, нумо. Скажи відверто, ти знаєш, яке в МЕНЕ прізвище?

Іриней знизав бровою, бо не второпав, до чого тут хороший бік і її прізвище:

­– Ні, не знаю. Ти його не називала, а в інших я не запитував.

­– Тобто ти дійсно, чесно й щиро відповів, що твоє прізвище ­– Світлий? Це не для того, аби мене вкусити?

Іриней аж зупинився, він відчував, що в нього зараз голова закипить від її незрозумілих підозр:

­– Скажи відверто, що саме ти маєш на увазі?

­– Іринею, це – моє прізвище. Я маю прізвище – Світла. Тепер дійшло, чого я і мій колега здивувалися, коли ти назвався саме так?

Чи не вперше Іриней відчув, як шкірою промайнули тоненькі голки. Він що завгодно був готовий почути, але тільки не це. Як міг статися подібний збіг, в нього в мізках не вкладалося. Ще ніхто в його довгому житті не приголомшував так одним реченням. Іриней не знав, що й відповісти, просто кивнув. Хто б міг подумати, що саме Кая викличе в нього подібне спантеличення. Чи не тягнутиме його до неї ще сильніше через такі «сюрпризи»?

Вони вирушили далі, уява Іринея малювала різні припущення про подальшу співпрацю зі слідчою, аж поки перед їхніми очима не виникла та сама галявина, де знайшли пошматовані тіла хлопців.

­– Дивно, – Кая роззирнулась та підійшла до дерев, придивляючись до їхніх стовбурів. – І спробуй скажи мені, що тут нема надприродного!

Іриней нічого не зрозумів, тому наблизився та поглянув туди, куди й вона.