Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

­– Невже не бачиш?

­– Каю, що я маю тут побачити? Ти хоч думки свої озвуч, їх читати я не вмію, – а потім поглянув на дівчину і додав. – На жаль.

­– Кров! Крові не залишилося ні на деревах, ні на землі, ні на листі – ніде! Взагалі ніде. Навіть ані найменшої краплини. Куди б кров, що висохла, поділася за пів доби? Випарувалась? Наші забрали частини тіл, проте зачищати рослинність лісу – точно не зачищали, – Кая вдарила себе рукою по стегну. – Я від самого початку мала рацію, а ви всі… добре, проїхали. Що ти можеш з цього приводу сказати?

Іриней став посеред галявини та почав неспішно роздивлятися все, що було навкруги. Дивні відчуття з’явились майже одразу, відчуття втручання і смерті, але не тут. Так, наче хлопців пошматували, однак деінде, не на цій галявині безпосередньо. Злапати їх йому тоді завадили поліціянти, чудовиська і загадковий туман, що вміє блокувати магію, але де, в такому випадку, роздерли жертв? Бо на цій місцині жаху від вчиненого –  Іриней не відчув.

­– Ну? Що скажеш?

­– Що їх роздерли не тут.

­– В сенсі, не тут? А де ж тоді?

Чоловік зітхнув. Здається, він зрозумів, що сталося, проте не знав, як пояснити Каї, що хлопців пошматували в іншій реальності, а вже потім перемістили на цю галявину. Можливо й за допомогою туману, до речі. Від цього Іринею ще дужче закортіло якомога більше про нього з’ясувати.

­– Не знаю. Все, що можу тобі сказати, частини тіл хлопців сюди… перенесли. Вбили їх не тут.

­– Тобто перенесли, Іринею? Слідів ніяких не знайшли, окрім тих, що належали жертвам. З гелікоптера викинули, чи як?

­– Можливо. Кажу ж, не знаю! – йому це все геть не подобалося, чоловік нарешті почав нове життя, а тут відбувається казна-що!

­– Де тоді сліди крові поділись?

­– Туман прибрав, – теоретично він сказав правду, але Кая сприйняла її за сарказм.

­– Дуже смішно! А я наголошую, що це не людських рук справа. Тільки шеф все одно не повірить.

­– Ага. Точно, – Іриней скептично зиркнув на неї. Ох, не знала дівчина, що її шеф – справжній вампір. Ні, постійно кров той не п’є, Іриней відчув, що чоловік призвичаївся до людського буття і живиться тільки для підтримки своїх сил, однак його нутра це не змінює.

­– Іринею, – несподівано Кая торкнулася твердого плеча, до того ж саме людської половини химери. – Мені не просто таке говорити, проте… я прошу тебе, допоможи мені в цій справі. Я мушу довідатись правду. Добре?

Крізь нього, ніби блискавки промайнули, вона виглядала настільки щирою, чистою, довірливою та справжньою, що в Іринея пришвидшилося серце. Її аура запалала світлом, білим і неперевершеним, як у дитини. Йому вперше в житті закортіло захистити Каю, захистити від усього. Він зиркнув на її руку та впевнено відповів:

­– Так. Я допоможу тобі з’ясувати правду. Обіцяю.