Читати книгу - "Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор"

- Агов! Максе! Ще щось узяти?

- Ти дуже гарна, Марто, - раптом промовив він. - Цей сарафан тобі неймовірно личить!

Я зашарілася. Мені часто кажуть компліменти, бо справді маю привабливу зовнішність і сприймаю такі слова спокійно, з гідністю. Адже компліменти теж слід уміти приймати. Але з вуст Максима приємні слова звучали якось по-особливому приємно. 

- Дякую, він мені теж дуже подобається, - відповіла в замішанні, намагаючись приховати, що дуже знітилася. - Ходімо?

Максим кивнув, і ми пішли. І недовго йшли, бо річка була недалеко від моєї хати. Але ми йшли не вулицею, а “городами”, як казала колись бабуся, бо річка знаходилася якраз за городами. Стежина йшла спочатку по прямій межі, що відділяла бабусин город і сусідчин, а потім почала в'юнитися через горбисте поле і привела нас, власне, до ріки, береги якої були зарослі верболозом.

І жаби справді кумкали неймовірно гарно. І голосно. І я малювала захід сонця. І ми їли з Максом яблука й пиріжки, розмовляли про різні дурниці й сміялися. І я думала, що давно я не була така щаслива, як зараз.

А потім сонце опустилося за кущі, і почало смеркатися. Жаби завели вже цілу жаб’ячу рапсодію, перегукуючись такими цікавими голосами, що позаздрили б і справжні співаки.

Ми сиділи з Максимом поряд на ковдрі, слухали жаб’ячий концерт і мені було неймовірно добре й спокійно.

А потім Максим раптом притягнув мене до себе і поцілував...