Читати книгу - "Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор"

Максим дивився серйозно. Я відчула, як затремтіли його пальці, бо він і досі “відганяв мушку” з моєї щоки.

- Марто! Марто! - раптом загукали знадвору. - Ти вдома?!

Ми з Максом наче отямилися, він різко сіпнувся й швидко піднявся на ноги, а я сіла й приклала руку до щоки, де й досі відчувала дотик чоловіка.

Ох, Господи! Ми мало не поцілувалися! Тобто, я мало не поцілувала цього чоловіка! Кров шугнула мені в обличчя від сорому, від гіркоти, що та чудова мить, коли я могла це зробити, поцілувати Макса, вже минула, від легкого роздратування на Павла (а це був він), голос котрого чула вже в коридорі: він увійшов у хату, шукаючи мене.

- Так, Марта тут! - вийшов у вітальню Максим зустрічати відвідувача.

Ох, я так і не побачила виразу його обличчя. Чи зрозумів він, що я щойно хотіла його обіймів та поцілунків? Чи відчув, що я хотіла його поцілувати і зробила б це, дідько його бери, якби не раптовий гість. Точно треба завести собаку! Він би гавкав і сповіщав, що хтось прийшов…

Я теж піднялася з дивана, закрутила волосся резинкою на потилиці й пішла до вітальні.

Павло стояв біля вхідних дверей з великим відром червонобоких яблук і, побачивши мене, заусміхався, заторохтів:

- Марто, я тобі яблук приніс! Марина повернулася! - він поставив відро на підлогу й почав розповідати чомусь не мені, а Максу, котрий оперся поруч об одвірок уважно слухав. - Уявляєш, Максе, Марту, наче янгола, мені сьогодні прислало небо! Вона прийшла, а я такий… А потім каже… Ну, я й не сподівався… А вона.., - Павло хвилювався, ковтав речення, щиро радів. - Ох, Марина з Оксаночкою моєю повернулися щойно! Вигнали мене геть, кажуть, прибирати зараз будемо і їсти варити, а ти, кажуть, Марті яблук занеси… Я й приніс! Дякую, Марто! - Павло серйозно глянув на мене, і я помітила в його очах натяк на далекі тамовані сльози радості. - Ех, Максиме, ти не уявляєш, яка вона… Марта завжди була добра! Ми ж друзі з дитинства! Кожного року, коли ще школярами були, її батьки в Кипнівку привозили… Ох, і гралися ми разом весело! А тепер… Бач… Неймовірна Марта! Ти її тут не ображай, бо…

- Так, я знаю, що Марта неймовірна, - кивнув Максим серйозно. - Я не ображатиму, я захищатиму…

- Добре, добре, - помахав головою Павло. - Піду я. Ви яблука їжте! Я ще принесу!

Видно було, що його з невимовною силою тягнуло додому, де зараз не пустка й безвихідь, а його сім'я! Де кохана дружина й улюблена донечка Оксаночка, де, напевно, й пес вже зайняв свою законну будку. Все навколо ожило, бо в дім повернулися довіра й кохання…

Павло ступив за поріг, лишаючи відро з яблуками, а я раптом спитала в нього:

- Павле, а чи не знаєш, у кого можна попросити собаку? Може, в когось є щенята чи просто хтось пса віддає?

Максим глипнув здивовано на мене, але промовчав.

- Та наче ні в кого щенят немає, - замислився Павло. - Не скажу, не знаю. Ми свого Рудика на базарі в місті брали. Там просто люди приходять і безкоштовно віддають в добрі руки. Оксанка дуже хотіла. Ми думали, буде маленький, а він здоровий вимахав - доводиться на цепа саджати, щоб не бігав селом і людей не лякав. А взагалі, він добрий, як ягня…

Тут Павло знову згадав, що всі вже повернулися, всі вдома, і здоровенний Рудик також, і знову страшно заспішив додому. 

Ми з Максимом вийшли його провести надвір, і Павло пішов швидко, аж підтюпцем… Поспішав до тих, кого він дуже любить і хто любить його…  

- Я знаю одного пса, що не має дому, - раптом озвався Максим. Він, виявляється, коли з хати виходили, відро з яблуками теж забрав. Поніс його до літньої кухні, а я пішла слідом.

- І що ж то за пес? - зацікавилась я.

Сіла на диван у літній кухні й дивилася, як Максим миє яблука й складає у велику тарілку. 

- Якраз сьогодні, можливо, й побачимо, - кивнув головою чоловік. - Він біля річки інколи буває. Бродячий пес. Я намагався його зловити - не дається в руки. Може, в тебе вийде заманити його до нашої хати. Пригощайся, - поставив Максим тарілку з яблуками на стіл. 

Він так і сказав: до нашої хати, і в мене тьохнуло серце.

- То, може, він чийсь? Просто бігає, гуляє? - спитала я, беручи яблуко з тарілки й відкушуючи.

- Ні, його всі знають: звуть Чортополох, бо інколи він вистрибує на дорогу й ні з того ні з сього починає гавкати на якусь людину. Бездомний. Колись хтось із електрички на станції викинув, як розповідають. Він і прибився до села. Біля річки крутиться, бо рибалки його рибою зараз підгодовують. Якраз сезон риболовлі… Підемо до річки, спробуємо його пошукати.., - Максим визирнув у вікно. - Та вже можемо йти! Сонце низько - якраз жаб'ячий хор починає співати! А яблука, пиріжки та сливи я візьму із собою: зробимо вечерю на природі!

Максим почав складати продукти в торбу, а я пішла до хати, щоб взяти мольберт.

Сонце заходило гарно, можна було спробувати встигнути схопити хоча б основні фарби та відтінки заходу. Подумала і взяла легку ковдру, вийшла надвір. 

Максим стояв з торбою та дивився на двері, певно, чекав мене.

- Я взяла ковдру, щоб сісти, - пояснила я. - І мольберт. Може, ще щось узяти?

Максим дивився на мене й мовчав.