Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Ранок прийшов тихо, але для Еміра він був сповнений суму. Він прокинувся, і біля нього спала Тулін. Незважаючи на ніжність, яка могла б огорнути їх, у Еміра в голові панувала одна мета – помститися Евсун, змусити її страждати, щоб вона відчула біль, який він відчував.

Тулін повільно прокинулася, розтягуючись і посміхаючись, неначе бажаючи розвіяти всю напругу ранку.

— Доброго ранку, коханий, — сказала вона м’яким голосом, тихо виголошуючи ці слова, наче це був ритуал нового дня.

Емір ледве відповів, лише коротко:

— Доброго.

Не дочекавшись продовження, він швидко вдягнувся і пішов. Тулін, заглиблена у власні думки, навіть не помітила його відходу.

Тим часом, в іншій частині будинку, Евсун прокинулася дуже рано. Вона вирішила не марнувати час і приготувала сніданок для Явуза, свого чоловіка, якого вона знала з дитинства. В кухні панувала тихість ранкового світла.

— Доброго ранку, — сказав Явуз, сідаючи за стіл і вдячно посміхаючись, коли вона принесла йому тарілку з їжею.

— Доброго ранку, я приготувала сніданок, — відповіла Евсун, намагаючись виглядати зібраною, хоча всередині її щось клалося.

Явуз почав їсти, насолоджуючись стравою, але помітив, що Евсун виглядає трохи розгублено.

— Чому ти не їси? — запитав він, піднімаючи брови.

— Я не їм так рано, — відповіла вона, уникаючи його погляду.

Перед відходом Явуз обійняв її поцілував  в щоку і лагідно промовив:

— До зустрічі!

— До зустрічі! — повторила вона, а потім Явуз пішов.

Несподівано в двері постукали. Евсун підійшла до входу, і на порозі стояв Емір. Коли її очі зустріли його обличчя, всередині щось в ній завмерло. Серце почало битись швидше, і холодні відчуття охопили її. Вона хотіла закрити двері, але Емір, ніби зачарований, не дав їй цього зробити.

Швидко, з нетерпінням, він зайшов всередину, немов щось перевіряв, а потім попрямував у спальню. Там, на застеленому ліжку, він, схоже, на мить заспокоївся, ніби намагався зібрати свої думки.

Евсун, все ще збентежена, підійшла до нього і запитала різко:

— Що ти робиш? Яке ти маєш право заходити у спальню?

Емір, нахилившись ближче, відповів ледве чутно:

— Мені було цікаво… але тепер я впевнений.

— В чому саме? — запитала вона, не відводячи погляду від його обличчя.

— Ти кохаєш мене, — сказав Емір, ніби вголос читаючи її думки.

Евсун опинилася між розгубленістю й обуренням:

— Ти при своєму розумі? Ти тільки вчора одружився, а сьогодні приходиш сюди і кажеш це мені! Ти, мабуть, просто хворий!

Емір підійшов ще ближче і спробував пояснити, наче в його голосі грала якась темна мелодія:

— Чи помічаєш, як ти тремтиш, коли я наближаюся?

Евсун відштовхнула його рішуче:

— Йди звідси! Забирайся! Після того, що ти змусив мене пережити, знову наче нічого не було — ти з’являєшся переді мною?!

Емір, мовчазно, пішов. Евсун зачинила двері і почала плакати, відчуваючи, як її внутрішній світ розпадається.

Минув тиждень.

Ввечері всі збиралися на вечерю в особняк. Евсун і Явуз приїхали, тоді як Емір і Тулін вже були присутні. На вітрині входу вони пожали руки один одному, формально вітаючись, але Емір тримав Евсун довго, неначе намагався ніби обійняти весь її біль.

Все було як у казці для решти гостей. Зейнеп тепер жила в особняку, але Евсун відчула, що всередині її все розбите. Вона відчувала, що щось не так, навіть якщо навколо панувала радість.

Незабаром Зейнеп підійшла до неї:

— Евсун, все добре? Тебе вже другий день дуже тошнить… Що це може означати?

Евсун, схиливши голову, відповіла тихо:

— Ні, мене так уже другий день тошнить, якесь невідоме відчуття не дає мені спокою.

Зейнеп нахилилася ближче:

— У мене погані новини… можливо, ти вагітна.

— Ще чого? Точно ні, — Евсун відмовилась, ледве стримуючи внутрішній сум.

— Між вами з Явузом щось було? — запитала Зейнеп, сподіваючись отримати більше інформації.

— Ні, не було, — сказала Евсун, хоч і голос її тремтів.

— Ну тоді… — Зейнеп злегка мовчала, але потім вирішила, що варто сказати ще щось.

Евсун різко перебила:

— Зейнеп, досить! Це не може бути правдою!

— А чому б і ні? — запитала Зейнеп, трохи провокативно, не відводячи погляду від Евсун.

Зейнеп повернулася до столу.

Пізніше Емір сказав, що пішов до туалету, але насправді він зайшов до кімнати, де стояла Евсун біля вікна. Тихо він підкрадався і зачиняв двері на ключ.

— Ти здурів? Що ти тут робиш? — прошепотіла Евсун, дивлячись на нього, ніби не могла повірити своїм очам.

— Як ти? Тебе стошнило, — відповів Емір, з тривогою в голосі.

— Добре, це все? Тепер йди, — відповіла вона холодно.

Емір спробував ще раз:

— Евсун, я чогось не знаю?Чому тебе стошнило?

— Про що ти говориш? — злякано запитала вона.

— Ти вагітна? — запитав він несподівано.

— Ні, у мене проблеми зі шлунком, — відповіла Евсун, намагаючись зберегти спокій.

— Якщо ти вагітна і брехала мені, знай: я цього так не залишу, — з холодністю в голосі додав Емір.

— Йди, — вимовила Евсун, і він, не чекаючи більше, пішов.

Після цього Евсун залишилася наодинці з важкими думками, її сумління з’їдало її з середини. Вона не могла впевнено сказати, чи вагітна вона чи ні — це питання мучило її, як гіркий осад на серці.