Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

– Не базікай мені цієї маячні! Вона що, зовсім дитина мала?! – Аріадна ледь опанувала свій гнів, глибоко видихнувши. – Гаразд, от що: спостерігай за нами на відстані, а я поки спробую врятувати ситуацію.

– Як?

Аріадна розвернулась і перемістилася в кущі, які росли до Оксани найближче, а потім вийшла прямо до неї:

– Нарешті подзюрила, бо вже аж… – вартова вдала, що спочатку не помітила поліціянта, а коли побачила, перелякалася до неймовірності. – Що трапилось? – вона так само здійняла руки, намагаючись зобразити тремтіння.

– Що ти тут…

Однак Аріадна не дала Оксані зіпсувати її гру:

– Пане, ми більше не гулятимемо вночі лісом, обіцяю! І… і палити подругу я теж змушу кинути! Чесно!

– Ви хто такі й що тут забули? – чоловік не відводив зброю, вперто проїдаючи їх очима.

– Я – Аріадна, це – моя подруга Оксана. Ми заклалися з нашими хлопцями, що зможемо вночі лісом прогулятись. А тоді мені до вітру закортіло, я в кущі, виходжу, а тут…

– Ви тільки-но прийшли?

– Так! – на щастя Оксана швидко вхопила брехню вартової та промовила з нею в один голос.

– А щось чули чи бачили?

– Та ні, ми тільки годину, як гуляємо.

Тут до поліціянта підійшов ще один, трохи молодший:

– Гей, та відпусти вже дівчат, ну вони до чого тут? Молоді, налякані, так ти ще й зброєю своєю махаєш. Сховай пістолет, кажу! Ходімо краще, в нас купа справ!

Чоловік спочатку не піддавався на вмовляння свого колеги, але, зрештою, опустив зброю і помотав головою:

– Ох і забавки у вас, молодь! Негайно додому! І щоб я вас більше тут не бачив о такій порі! Наступного разу – до відділу заберу, поки батьки не приїдуть, зрозуміли?

– Так, пане. Дякуємо. Ми більше не будемо, обіцяємо! – вартова міцно схопила Оксану за руку та потягла за собою. – Що це ти, шмаркачко, твориш, скажи?!

Коли вони нарешті відійшли далі й Оксана побачила Олексу, чимдуж смикнула рукою, щоб звільнитись від Аріадни:

– Я тобі – не шмаркачка! Що за цирк ти влаштувала? Я б впоралась з ним і без тебе!

– Ану тихо! Оксано, як ти можеш? Якби не Аріадна, тебе б до відділу поліції забрали. А далі що? Скажи на милість? Що далі?

– Ти лишив мене одну! В чужому домі!

– В МОЄМУ домі, Оксано! В домі Рудих. А це твоя дяка така? За мою довіру до тебе?!

– Гаразд, не кричіть, бо ще поліція почує, тоді нам вже точно непереливки буде, – Аріадна бачила, що очі в Олекси наливаються гнівом, як стиглі вишні своїми яскравими кольорами. Так, подумки вона раділа, що ця крутихвістка мала отримала нарешті, проте справи у них все ж були нагальніші, ніж ці суперечки.

Несподівано Оксана впала на землю та почала несамовито ридати:

– Я тут одна, далеко від свого дому… Я на іншому боці країни, а ви мене кинули… Тут чудовисько десь блукає, а вам, наче по цимбалах! – дівчина вперлася головою у свої долоні, не припиняючи голосити, мов навіжена.

– Стули пельку, Оксано! Твоїм іграм ніхто не повірить, – Аріадна склала руки в боки, зиркаючи на Олексу, але, здається, сльози дівчиська на нього таки подіяли.

– Добре, годі вже нам. Все це моя провина, варто було попередити, де я пішов. Оксано, підводься, будь ласка, й ходімо додому.

– Перепрошую, що? – вартова спочатку подумала, їй почулося.

– Аріадно, прошу, сходи до Іринея сама, ти ж бачиш, що з моєю підопічною не ладиться. Вона трохи опанує себе і я одразу ж приєднаюся до справи.

– Олексо, ти що, та дівча нахабно маніпулює тобою! 

На цих словах Оксана ще дужче заридала, жалібно промовляючи, які всі несправедливі до неї, особливо Аріадна. У вартової аж руки в кулаки стиснулися.

– Прошу, будь мудрішою, поки вона ще більшої біди не наробила, – Олекса всіма силами намагався згладити гострі закутки та якось розв’язати ситуацію, в якій вони втрьох опинилися, сподіваючись на розсудливість Аріадни.

– Я не сидітиму одна в будинку! Я піду з вами до того Іринея! – дівчина підвелася, витерла сльози та стала за Олексою, ніби ховаючись за ним.

Аріадна знову відчула той дивний острах, особливо, коли очі підступного дівчиська задоволено спалахнули, вартова навіть здригнулась мимовільно, не розуміючи, звідки подібна реакція на цю шмаркачку, і вже не вперше.

– Як знаєте! – Аріадна пройшла повз, оминаючи перевертнів, але Оксана жбурнула отрути в спину:

– Ой, Олексо, а твоя знайома боїться мене. Дивись, в неї на шкірі мурахи!

– Оксано, цить! – Олекса гаркнув на свою неслухняну підопічну, як сам і назвав її, але та й не думала зупинятися, нахабно глузуючи й задоволено сміючись.

– Так ти усіх перевертнів боїшся, чи тільки мене? Ха-ха! Ото дожилися! Вартова «Кола долі» боїться вовкулак! Ха-ха!

Такого нападу гніву, мабуть, Аріадні ще не доводилося відчувати. Це коли кожний твій м’яз напружується так сильно, що як нічого не зробити, вони просто луснуть. Коли в горлі так пече, що слина перетворюється на розпалену смолу, на якій от-от спалахне полум’я. Коли всередині розростається така потужна вогняна куля, мов та блискавка, що здатна все на своєму шляху перетворити на подібний собі вогонь. Коли керуєшся вже не розумом, а почуттями, що застеляють очі й інше – вже не має значення.