Читати книгу - "Вітька Гоцул і сільські витівки, Картава Ната"

— Випадково?! — голос тітки Марусі різко підскочив на кілька октав. — Та як же можна випадково завалити паркан?!

— Та ми ж його не на зло… — Вітька почав було щось пояснювати, але його голос загубився серед нового крику.

— Ви ще й сміятися з мене будете! — тітка Маруся перейшла на такий тон, що навіть дід Платон зробив крок назад. Мірка почала схлипувати, дивлячись на тітку Марусю.

— Діду Платоне, тітко Марусю, ну, зрозумійте… — він намагався зібрати всю свою красномовність, щоб викрутитися з халепи. — Ми більше не будемо, чесне слово. Тільки відпустіть нас додому. Паркан ми допоможемо відремонтувати. Ну, і грушки, якщо треба, повернемо… — додав він, хоча сам чудово розумів, що з'їдене вже не повернеш.

— О, паркан відремонтують вони! — тітка Маруся аж розсміялася від сарказму. — З такими помічниками я взагалі без паркана залишуся! Дід Платон, дивлячись на цих двох «нальотчиків», нарешті трохи заспокоївся. Його злість трохи вщухла, хоча вила він все ще тримав у руках.

Він зітхнув і сказав:

— Ну що ж, шкоду я вам дарувати не буду. Підемо до вашої баби, хай вона розбереться з вами. А то я знаю, що ви знову десь залізете і знову щось накоїте.

— Добре, діду, йдемо. Ми все розкажемо бабі, — зітхнув він, і вони разом рушили до додому, під пильним наглядом діда Платона та тітки Марусі.

Мірка пленталася поруч із Вітьком, опустивши голову, мов в’язень на шляху до страти. Вітько теж не виглядав надто веселим — він знав, що вдома на них чекатиме баба Надя, і хоч вона рідко карала їх серйозно, цього разу її терпіння могло бути на межі. Коли вони наблизилися до хати, баба Надька вже стояла біля воріт, склавши руки на грудях. Вона подивилася на діда Платона, на тітку Марусю і на своїх провинених онуків, і в її очах можна було прочитати все: від злості до прихованого сміху.

—Що це ви знову накоїли?-запитала вона сердито.

— Та от, твій Вітько з Міркою груші крадуть! — заговорив дід Платон

.-Ще й паркан тітці Марусі завалили.

— Груші? Паркан? — бабця подивилася на Вітька і Мірку .- Та ви що, глузд втратили?

— Та ми ж не на зло… — почав було Вітька.

— А на що? Для розваги? — баба Надя підняла брову.

— Просто грушки були такі смачні… — Мірка ледве чутно промовила, і її великі очі стали вологими від сліз.

Баба Надя нарешті здалася, не витримавши. Вона знала, що ці діти й справді не мали злого наміру. Просто втрапили в халепу, як це часто буває з дітлахами.

Вона махнула рукою:

— Гаразд, діти. Паркан відремонтуєте, діду Платону допоможете в саду, а тітці Марусі — у дворі. І надалі — ніяких груш!

Дід Платон посміхнувся, тітка Маруся ще щось буркнула під ніс, але зрештою все скінчилося мирно. Мірка і Вітька обіцяли більше не шкодити, але спокійним їхнє життя все одно не стало