Читати книгу - "Вітька Гоцул і сільські витівки, Картава Ната"

Мірка вже стала своєю в селі, знайшла спільну мову з сусідськими дітьми. Звикла до всього, і все менше сумувала.

А Мар’яна Дилда, стала помічати, як Вітька віддаляється. Їй не подобалося, що Мірка забирає так багато уваги Вітька, але той завжди знаходив виправдання: мовляв, Міра маленька, їй потрібен нагляд.

Життя в селі кипіло.Особливо сьогодні, бабусі збирали картоплю. Усе це, як і кожного року, відбувалося за звичним розпорядком. Вітька, як і годиться, мусив працювати разом із усіма. Але йому випала ще додаткова місія — дивитися за племінницею. Дівчинці п’ять років, і вона з кожною хвилиною все більше виявляла свою цікавість до всього, що відбувалося навколо. Щоправда, збирати картоплю в неї невиходило, нерозуміла вона як її відсортувати по різним кошикам, а ось метушитися і задавати мільйон запитань — це була її стихія.

— Дядько Вітька, а чого та картопля вся така брудна? — запитувала вона.

— Бо вона з землі, — відповідав Вітька, закидуючи черговий мішок собі на спину. — Де їй іще бути?

Але цікавістю вона не обмежувалася. Мала постійно бігала навколо, розмахуючи рученятами і намагаючись привернути до себе увагу, то стрибаючи на місці, то наслідуючи Вітькові рухи. Тож незабаром Вітька відчув, що настав час зробити невеличку перерву.

— Слухай,Мірко, знаєш, де у нас найкращі грушки? —запитав він хитро.

Вона обожнювала грушки.

— Де? — схвильовано перепитала вона.

— У діда Платона, — прошепотів він. — Але є одна проблема… Вони ростуть на дереві, прямо перед будинком, і дід їх пильнує, як око своє.

— А що, якщо дід нас побачить? — насторожено запитала Мірка.

— Ну… тоді доведеться швидко втікати, — сказав Вітька, підморгуючи. — Але ж ти зі мною, хіба ти злякаєшся?

Мірка кивнула головою, відчуваючи раптовий приплив відваги. І вони разом рушили до саду діда Платона.

Дід Платон був відомий на все село не лише своїми поважним віком, а й своїми солодкими грушами, які росли прямо біля його двору. Це були  неймовірні плоди — величезні, м’які і солодкі, наче мед. Саме вони манили дітлахів з усього села, але дід був пильним і не раз проганяв тих, хто спокусився на його багатство. З груш дід робив свій фірмовий самогон. Вітька і Мірка кралися під парканом, дотримуючись тіні чагарнику, де розрослися великі кущі малини. Вони присідали, пригинаючи голови…і тихо продиралися крізь зарості.

— Дивись, он вони, — пошепки сказав Вітька, показуючи на грушку. Плоди були так близько, що здавалося, можна просто простягнути руку і зірвати їх.

— Ну що, готова? — запитав він.

— Готова! — відповіла Мірка, намагаючись з усіх сил придушити сміх, бо ситуація здавалася їй неймовірно захопливою. Вітька підсадив її на гілку, а потім запригнув сам. Вони вмостилися між густим листям, наче двоє котів, і почали об’їдати грушки прямо з гілок. Мірка смакувала їх з таким апетитом, що соки текли по її підборіддю, а Вітька просто понадкушував одну за одною, насолоджуючись смаком. Деякі груші, які їм не сподобалися, залишали на дереві напівз’їденими.

— Які смачні! — говорила Мірка.

— Ще б пак! Це ж грушки діда Платона, — відповів Вітька, голосно сміючись.

Але раптом почувся гучний голос:

— Ану, хто там на моїй груші?! — закричав дід Платон.

— Мірко, тікаємо! — вигукнув Вітька, миттю стрибаючи з дерева на землю.

Мірка злетіла вниз не менш спритно, і вони обидва помчали через чагарники малини, не звертаючи уваги на колючки, які боляче дряпали ноги й руки. Головне було втекти, перш ніж дід їх наздожене.

Дід Платон, не вагаючись, кинувся за ними з вилами, обіцяючи «дати їм по сраці».

Вітька і Мірка, перелякані до півсмерті, продиралися крізь кущі, і коли вже думали, що відірвалися від діда, їхня втеча перетворилася на справжню катастрофу. На їхньому шляху стояв старенький дерев’яний паркан, який вони й мали подолати. Вітька першим кинувся на паркан,намагаючись перевалитися через нього, але якось не вирахував висоту. Мірка, не відстаючи від нього, врізалася в паркан так,що дерев’яні штахети завалилися з характерним звуком.

—Тримайся! - крикнув Вітька, коли паркан звалився на землю разом із ними.

Але це було не найгірше. З будинку, біля якого стояв цей паркан,вибігла розлючена жінка-тітка Маруся,що жила по сусідству з дідом Платоном. Вона побачила, як ці двоє розбили її паркан, і закричала на все село:

— Що це робиться серед білого дня?! Іроди, розбійники! Та я вам зараз покажу! — вона розмахувала руками, підбігаючи до них.

Дід Платон підганяв їх ззаду вилами, а попереду тітка Маруся вже готова була ухопити цих двох неслухів за вуха. Мірка від страху не могла стримати сліз, а Вітька намагався прикрити її собою, хоча й сам був наляканий.

— Ой, ну, пробачте! Ми ж не хотіли,— захекався Вітька, намагаючись пояснити тітці Марусі.

Але вона навіть не думала їх слухати.

— Не хотіли вони! — заволала вона. — Узурпатори малі!!!

Дід Платон, дихаючи важко після пробіжки, зупинився біля них, махаючи вилами у повітрі.

— Та що ви собі дозволяєте, а?! — кричав він, а  Мірка стояла за Вітьком, тремтячи від страху і стискаючи в маленьких рученятах залишки грушки, яку вона досі тримала. Очі її стали круглі, як  два блюдця, і вона, не відриваючи погляду, дивилася на грізного діда з вилами.

Тітка Маруся, стояла поруч, і заламувала руки.

— Та ви подивіться! Що це робиться, люди добрі?! Серед білого дня мій паркан валять! — несамовито кричала тітка Маруся, обмахуючи руками, наче лелека крилами.

— Та ще й груші крадуть!

Вітька, який завжди мав блискавичний розум і міг знайти вихід із будь якої ситуації, зараз виглядав наче загнаний заєць. Він намагався заспокоїти Мірку, а одночасно шукав поглядом шлях для відступу.Але з одного боку стояв дід Платон,з іншогорозлючена Маруся, а за спиною завалений паркан,який вони щойно повалили.

— Тітко Марусю, та пробачте нас,ми ж не навмисно! Ми тільки грушку взяли. Ну, а паркан, воно трохи випадково…