Читати книгу - "Вітька Гоцул і сільські витівки, Картава Ната"

Теплий осінній день.

Бабине літо прийшло тихо і лагідно, ніби останній подих тепла перед довгою зимою. Сонце піднімалося над горизонтом, кидаючи м’яке проміння на траву, яка вже трохи пожовкла, але все ще ховала в собі сліди літньої зелені. Павутиння, наче срібні нитки, зависали в повітрі і плуталися у Вітьковому волоссі та навколо маленьких кривих косичок Мірки, що бігала навколо нього. Луг, на краю якого стояла кошара, і вовна білих овець поблискувала на сонці. Овечки бродили по лугу, вискубуючи тут і там соковиту траву.

Вітька уважно оглядав їх, примруживши очі, ніби обираючи для себе справжнього бойового жеребця, на якому йому доведеться взяти участь у великій козацькій битві. А поруч із ним, підстрибаючи і підскакуючи, як весела зайчиха, бігала Мірка. Вона весь час щось щебетала, часто перепитуючи дядька Вітьку, який пообіцяв навчити їздити на вівці.

— Дядько Вітька, а ти впевнений, що це можна? — перепитувала вона, кидаючи захоплені погляди на білу пухнасту спину найближчої вівці.

— А чого ж не можна? — самовпевнено відповідав Вітька, скуйовджуючи свої кучері.

— Головне — міцно вхопитися. Як запригнеш на спину, то вже нікуди вона не дінеться. Буде катати тебе, як справжній кінь.

—А раптом побіжить? — знову сумнівалася Мірка, тикаючи пальцем на овечку.

— А ти її міцніше тримай, от і не побіжить, — сказав Вітька, підбадьорюючи племінницю.

Він давно вже задумував навчити племінтцю давній дитячій забаві, осідлані вівці, і не збирався відступати. Він пригнувся, наче тигр, обравши овечку, що була трохи товстіша за інших, і почав тихо наближатися до неї. Мірка, як справжній зброєносець, бігла за ним, намагаючись наслідувати кожен його рух.

— Дивись, Мірко, головне — не робити різких рухів, щоб не налякати вівцю, — шепотів Вітька, вже майже торкаючись пухнастої шерсті.

Мірка кивала, уважно спостерігаючи за дядьком. Який, мов досвідчений наїздник, наближався до свого «коня».Овечка,здається,не відчувала небезпеки і спокійно дожовувала траву,коли Вітька змахнув рукою.

— Дивися, Мірко!-вигукнув він і з блискавичною швидкістю вчепився у шерсть на спині вівці.Поки овечка не встигла зрозуміти, що сталося,Вітька вже сидів верхи, тримаючись обома руками за її пухнасту шию. Овечка встала на диби,наче дика коза,і зробила кілька різких ривків уперед.Мірка, спочатку засміявшись,тепер дивилася на це з роззявленим ротом.

— Дивись! Я їду! — кричав Вітька, тримаючись на спині овечки, що неслася вперед по лугу.

— І я так хочу! — закричала Мірка, і, не вагаючись, кинулася доганяти іншу овечку.

Але ловити овець було не так легко, як це здавалось. Вони швидко розбігались, почувши наближення Мірки, і бігали по лугу, мов дзиґи, тож їй довелося потрудитися, щоб хоча б наблизитися до однієї. Нарешті, обравши менш налякану овечку, Мірка зробила спробу стрибнути на її спину.

Тільки от чи то дівчинка була замала чи овечка надто прудка, але спроба виявилася марною — Мірка послизнулася і впала на траву, сміючись так, що аж боки зводило.

— Дивись, як треба! — кричав Вітька, знову піднявшись після чергового стрибка вівці і намагаючись показати племінниці, як правильно сісти на тварину.

— Тримайся міцніше за шию, а ноги під себе, щоб не впасти!

Мірка дивилася на дядька захопленими очима, і її сміх раптом змінився на зосереджений вираз обличчя. Вона вирішила спробувати ще раз.

— Ну, ось тобі! — прошепотіла Мірка і, зібравшись із силами, вчепилася в одну з овечок. На цей раз вона таки запригнула на її спину, але овечка, не вагаючись, зробила різкий ривок уперед, але Мірка, як справжній вершник, залишалася на місці. І тут почувся голос.

— Що це ви там робите?! — баба Надька вийшла з кошари, побачила, як онуки осідлали овець, і закричала на них з усієї сили

.— Овече діло не таке легке, щоб його в іграшки перетворювати!

— Бабцю, ми лише тренуємося! Це ж як жу козаків — тренування перед великою битвою!

— Я тобі зараз покажу битву! — крикнула баба Надька, схопила дрина і рушила в їхній бік.

Вітька й Мірка, побачивши, що справи кепські, вирішили не чекати на бабцю. Швидко скочивши з овець, вони кинулися до старого столітнього каштану, що ріс неподалік від кошари. За кілька секунд обоє були вже на його верхній гілці, ховаючись від розлюченої баби, яка махала палкою і присягалася їм, що виведе їх на чисту воду.

— Я знаю, де ви! Спускайтеся! — кричала бабця, а діти тихо сиділи на верхівці каштану, ховаючись від поглядів бабці, й відчуваючи себе найбільшими переможцями цього дня. День закінчувався. Листя каштану шелестіло, а Вітька і Мірка й не думали спускатися до розлючевої бабці.