Читати книгу - "Вітька Гоцул і сільські витівки, Картава Ната"

Затишний квітневий вечір опускався на село.

На обрії ще червоніло сонце, але вже скоро мало сісти за небокрай, залишаючи лише примарні обриси хат і дерев. Н

а пустирі за селом, де молодь із навколишніх сіл збиралася, починали палити старі покришки - традиція, що тривала вже багато років. Вогонь піднімався високо, кидаючи в гору стовпи чорного їдкого диму.

Вітька стояв на краю пустиря і спостерігав, як весела молодь метушилася навколо багаття. Він відчував себе чужим, хоча завжди був душею компанії. Колись він тут панував: жартував, командував, а часом і задирався. Але тепер щось змінилося. Можливо, причина була в Дилді, яку він бачив сьогодні з тим хлопцем на білій ауді. Вона стояла поруч з ним, сміялася, грала неслухняним локоном волосся і зовсім не звертала уваги на Вітьку. Та й якби звернула — що б він сказав? Він відчував злість і сум одночасно. Відтоді як у його житті з'явилася Мірка, Дилда відійшла на другий план. Вітька не міг залишити маленьку дівчинку без уваги. Його сестра довірила йому свій найцінніший скарб, і він не міг її зрадити. Але Дилда цього не зрозуміла. Мабуть, вона чекала романтики, а Вітька був занадто зайнятий роллю дядька. І ось тепер вона сміється з тим «міським» хлопцем, який по слухам був на три роки старший за нього та ще мав машину, чого в Вітьки не було. З білої ауді грала стара добра «Смереко, моя чарівна Смереко», і Вітька слухав її з сумом у серці.  Щось у цій пісні перегукувалося з його власними відчуттями: він теж наче «росте далеко», від того, що колись було важливим, від кохання, від друзів. Поруч починали збиратися хлопці.

Тарас, який колись дружив з Вітькою, але тепер тримався іншої компанії, підкотився з підкреслено легким кроком.

— Ну що, Вітька, як там Мірка? Теж, може, сюди привів би? Хай би з нами покришки палила, га? — з іронією запитав Тарас, поглядаючи на Вітьку зверхньо.

— Глузуєш?

Вітька відчув, як його починає розбирати злість.

— Та ти б краще замість язиком чесати, на себе подивився.

— Ладно вам хлопці, ми тут всі свої, — втрутився Петро, що стояв поруч із Тарасом. — Може, й посміємося, але ж ти не в дитсадку, щоб ображатися. Вітька мовчки дивився на них. Його обличчя було червоним від люті, він стиснув кулаки, але стримувався.

Хлопці помітили це і засміялися ще більше. Їх веселила його реакція.

— Ну що, Гоцул, досить злитись.

—І Дилда вже не твоя, тож і сердитися нема на що, - додав ще один із компанії, що підійшов трохи ближче. —Вона ж тепер із Сергієм. Бач, на якій машині приїхала?

Це була остання крапля.

Вітька кинувся вперед і вдарив Тараса кулаком по обличчю.

Той не очікував такого різкого нападу і похитнувся, але швидко прийшов до тями і вдарив у відповідь. Це стало сигналом для інших - усе перетворилося на справжню бійку. Хлопці стрибали один на одного, розмахували кулаками, падали на землю і знову піднімалися. Вогонь багаття все освітлював, мов сцену у якій розігрується шалена драма. Дилда стояла осторонь, кричала, щоб вони припинили, але її голос загубився в гомоні бійки. Один із хлопців випадково штовхнув її в бік, і  вона впала на землю. Ніхто навіть не звернув уваги.

Мар'яна сховалася за машиною, злякано спостерігаючи за тим, що відбувається.

— Чоловіки! — крикнув Тарас, тримаючись за носа, що був у крові. — Це не бійка, це цирк!

— Хто ж тут чоловік?! — вигукнув Вітька, відчуваючи, як сила злості розриває його зсередини. Він хотів довести всім, що ніхто не може принижувати його.

Коли нарешті хлопці втомилися, усі вони обмінялися лише сердитими поглядами. З кожного з них капала кров, ніхто не хотів визнавати поразки.

— Годі, хлопці, — сказав хтось із гурту, витираючи піт із чола. — Це ніч перед Великоднем, а не для дурних бійок.

Поступово все затихло. Вітька підійшов до багаття, і не кажучи ні слова, жбурнув щосили ще одну покришку у вогонь. Полум’я піднялося ще вище, пожираючи стару гуму.

— І що ми робимо? Б’ємося через дівку? — хтось гукнув з іншого боку вогнища. — Та всі вони дурепи! Сьогодні з одним, завтра з іншим.

— Воно то так,-підтримав інший. —Жодної вірності немає. Тільки-но з’явився новий хлопець із машиною, і все,наче й не знали нас.

—Дівчата, що з них взяти, - погодився Вітька, вже спокійніший після бійки. — Але ж як без них? От приїдуть знову на танці, і знову будемо навколо них крутитися.

—Так-так, - хтось сказав, сміючись. - Як вогонь без дров. Без дівчат ніяк, але ж і з ними не просто.

— Давай, хто ще хоче підкинути покришку? Хай горить, щоб аж до Києва було видно наш вогонь!-гукнув один із хлопців.

І всі, втомлені, але спокійні, стали дружно підкидати вогонь, спостерігаючи, як старі покришки перетворюються на дим і попіл. Часом вони зупинялися, обтирали кров або просто сиділи й дивилися на полум’я яке тепер горіло мирно і велично.

 Вітька, незважаючи на біль у обличчі, відчував, що вечір був не марним. Він зрозумів одну важливу річ — бійки, сварки й дівчата приходять і йдуть, ніщо воно не вічне. Коли на небі почало блідо світати, а дим від вогнища розходився над пустирем, хлопці за збиралися додому.

Настав світанок, а з ним і час готуватися до святкування Великодня.

Вітька намагався приховати побиті руки.

— І що тепер скажу вдома? — пробурмотів він сам до себе, чухаючи голову.

Коли Вітька підійшов до хати, сонце вже встало над обрієм, сповіщаючи про новий день. Туман потроху розвіювався, а село прокидалося в очікуванні святкування. У дворі метушилася баба, перевіряючи кошик для освячення паски, а Мірка гралася неподалік, вишукуючи у траві щось цікаве. Вітька тихенько спробував прошмигнути до хати, та не встиг зробити й кілька кроків, як баба помітила його.

— Ого, це що таке?! - вигукнула вона, враз помітивши побите обличчя Вітьки.

Її очі загорілися обуренням.

— Що це в тебе за пика така? Вітька лише знизав плечима, намагаючись не зустрічати її погляду.