Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

— Ти поговорив з Еміром?

— Так. Щойно Евсун прокинеться – він поїде.

В палаті стояла гнітюча тиша.

Лише ритмічний звук медичних апаратів свідчив, що життя Евсун ще тривало. Її обличчя було бліде, немов порцелянове, руки нерухомо лежали на білій постелі.

Зейнеп, яка сиділа поруч, обережно взяла її долоню у свою й стиснула.

— Евсун, борись… Чуєш мене? Не здавайся, — її голос зламався.

Але у відповідь була лише тиша.

Сльози мимоволі почали текти по її щоках. Вона тремтіла від безсилля, від страху втратити подругу.

— Ти не можеш нас покинути… Я поруч, я з тобою… — прошепотіла вона, нахиляючись ближче, ніби сподіваючись, що Евсун бодай поворухне пальцями.

Знову — нічого.

Тоді до палати зайшов Левент. Його погляд зупинився на сестрі, і в його очах з’явився блиск болю, який він так намагався приховати.

— Евсун, не здавайся… Борися. Ти потрібна нам.

Його голос був міцним, впевненим, хоча в душі вирувала буря.

Раптом у дверях з’явився Явуз. Його погляд був сповнений тривоги та люті.

— Як це сталося, Левенте? В якому стані моя дружина?

Левент важко зітхнув:

— Аварія… Вона в комі, стан критичний.

Очі Явуза спалахнули гнівом:

— Чому ти не доглянув за нею?!

Левент не відповів. Він знав, що ніякі слова зараз не змінять ситуацію.

Явуз мовчки пройшов до Евсун і зупинився біля її ліжка.

— Кохана… — прошепотів він, намагаючись знайти правильні слова, хоча знав, що вона не чує.

Він провів рукою по її волоссю, вдивляючись у її обличчя, немов боявся, що воно зникне, якщо він відведе погляд.

Минув місяць.

Явуз був поруч із Евсун кожен день. Він не відходив від неї ні на хвилину, сподіваючись, що вона от-от прокинеться.

Був пізній вечір.

Зейнеп і Левент уже поїхали додому, а Явуз залишився чергувати під палатою. Втома взяла своє, і невдовзі він заснув на лавці.

Саме цієї ночі лікарняні коридори стали свідками чогось таємного.

До палати Евсун зайшов Емір.

Він стояв у темряві, дивлячись на неї. Його груди стискалися від болю. Вперше в житті він почувався по-справжньому безсилим.

Сльози текли по його обличчю, але він навіть не намагався їх стримати.

— Мені дуже шкода… — прошепотів він, підходячи ближче. — Я не хотів, щоб так сталося… Це я у всьому винен.

Його голос зірвався.

— Я не розумів, що роблю, і… як сильно я закохався в тебе… — Він провів рукою по її холодній долоні. — Це не була помста, я просто злякався… І я поплатився за це сповна…

Він стиснув кулаки, намагаючись стримати біль, що виривався назовні.

— Пробач мені, Евсун…

Він знав, що це марно. Вона не чула його, не могла відповісти, не могла навіть відчути його дотику.

Емір вийшов із палати, намагаючись втекти від власних почуттів.

Але саме в цей момент Евсун розплющила очі.

Вона почала марити.

Її голос був слабким, але пронизливим, сповненим благання:

— Емір… Еміре, не йди…

Але він уже пішов.

Забравши свої речі, він залишив лікарню і більше не озирнувся.

Того ж вечора він і Тулін покинули Туреччину.