Читати книгу - "49, Moon Grey"

        - Ти де? – Гукнула я.

Мені конче «треба» було знати в яку сторону тікати.

        - Тут.

Висока фігура вийшла з-за стіни мого світу, махнула гостро наточеною косою і черкнула лезом Простір. Той просів, наче гамак.
Смерть всілась в це імпровізоване крісло і подивилась на мене двома прозорими зіницями, через які каламутився простір довкола, просочувався та стікав по цей та по той бік фігури, наче знак «Інь-Ян», але не сформований. 
Я мовчала. Сенсу втікати враз не стало. Він просто пропав. Я не бачила ні алгоритму розвитку подій, ні шансів на виживання, ні допомоги, нічого! Абсолютно нічого! Вакуум.  

        - Так що? Ти йдеш? – Смерть, не відводячи зіниць від мого обличчя, перехопила кистю держак коси і різко цокнула кінчиком в асфальт, поруч біля мого коліна. А потім потягла щосили, з натиском, держак на себе.

Я дивилась в зіниці Смерті, але мій мозок був прикутий до отої лінії, поруч на асфальті, і вона перетворювалась на лінію від фломастера, який розтікався і стовбурчився їжаком, дикобразом, драконом і ще якимось демонами з того світу Підсвідомості.

Смерть волочила косу зі звуком, який нагадував торохтіння саморобних колес на величезнім чемодані, коли я їхала з дому, забравши все необхідне. А асфальт розкривався, наче канавка, обабіч вже виринали насипи, наче «попіл на мою голову» з олівця.

Я заплющила очі, але мозок не могла вимкнути.

        - Ги-ги. Ото ж бо! – Смерть смачно гигикнула, - отаке-о воно, Життя. Воно того не варте. Пішли.

        - Я не хо.

        - Десь я це чула. – Смерть гойднулась на гамаку і звук торохтіння припинився. - Зіля, - таємничий голос прошепотів десь біля моїх вух, - але ж є таке слово, як «ТРЕБА».

        - Ні. Я не хо. В мене свій шлях.- Твердо сказала я нарешті поєднавши Фізичне та Тонкі тіла воєдино. Я відчула себе.

Смерть зареготала, цокнула ще раз по асфальту і хвацько, перехопивши знову держак, гепнула ним біля себе так, що асфальт репнув:

        - Ти навіть не знаєш який шлях, де він і в яку сторону!

Фігура стрімко скочила на кістки, світ дригнув чорно-білою кіптявою, крізь яку на мить блиснула веселка кольорів і зникла за плащем, що майнув від схоплення Смерті з її місця.

        - А мені й не треба. Я пішла ЖИТИ. Прощай.

Я звелась на ноги. Неквапом струсила попіл та крихти отого камінця між мною та Смерттю. І пішла геть в іншу сторону. Не озираючись. Бо там нікого не було.

Кінець