Читати книгу - "49, Moon Grey"

Викладачка кинула альбом на парту:

        - Навіть не уявляю, чому тобі ставили «п’ятірки».

    Зіліні батьки переїхали. Вона змушена була покинути стару школу, де знали про її талант малювати пальцями і навіть давали розвивати цю техніку, не змушували до вивчення інструментів. Хоча школа теж була загальноосвітня. Там вчителі цікаво викладали та ознайомлювали, давали спробувати і не змушували. В той час  Зіля пальцями навчилась виводити на портретах вкрай тонкі волосини.

Тоді пальці ще не кам’яніли.

    Кам’яніти вони почали після переїзду в іншу школу. Там, сказали батьки, «найкраща освіта». Тут, як переконалась дитина, виготовляли ланки ланцюга системи. Покірні, зв’язані і водночас борзі одне до одного ланки. Цей ланцюг вже на самому початку дресирувальником-системою смикався за кінець, підіймався і брязкався щосили подальшими ланками на асфальт, енергія стрімко хвилястила всю довжину ланцюга і з лязкотом рубала простір та поверхню, вибиваючи з неї шматочки. Знов і знов, поки залишала смугу, яка шрамом була відрубана від цілісності. А це знов оті "їжаки".
Зіля мовчала і поглядом з-під лоба проводила виховательку-викладачку в однім цілім, яка наче велетенський огрядний равлик вже пливла до свого столу. Дівчина втиснула носа в отой свій «камінь» і воліла не чути знову оці кпини. Вона ховалась за каменем. А найважчим було те, що з сторін камінь не захищав. Всі однокласники чули кпини і, звісно ж, були дві «подружайки», які потім ногами підкидали її малюнки, вироби по коридору школи.

І проблема була не тільки в малюванні. До речі, оце малювання було на предметі ботаніки, не на уроці малюванні. Цього предмету в цій школі взагалі не було! А біологині потрібно було висіти на стіні (саме так Зіля формувала думку, не про портрет) і зміїним поглядом «торжественно величіти звисока», а учні забезпечували їй ці почесті власними шедеврами зображуючи квіти, листя, гілки в тому, що зараз би назвали «макрозйомка».
Добре, що мама й тато займали власну позицію і не були підміною дитини для вчителів, викладачів, вихователів. Себто, не змагались з іншими батьками в домашці, а давали доньці волю, розвиток.
Так от.
Проблема була і в письмі.

    Відтоді, коли Зіля пішла в цю школу, в неї геть спаскудився почерк і вона, як не старалась, не могла писати без плям, рівно та гарно. Увесь час були нерівності. Починала гарно, все, як колись вивчила. Але потім починалось чорті-що і рука сама починала то дрижати, то повзти вгору, то залипати на аркуші зошита. Планшетів тоді ще не було. 
Зіля не могла зрозуміти, чому все отак. Адже вона вміла! Від цього сльози душили її горло, бо вона не знала, як сказати, що винні ручка, фломастери та папір і ці довбані олівці єдиної твердості на «всі випадки».

        - Тобі слід писати на чорновик, а потім начисто! – Класна керівничка в цій школі щоразу переривала зошит навпіл червоними чорнилами. – Завтра з двома (!) зошитами в школу. Будемо після уроків вчитись писати.

Зіля кивала. Але вона не хотіла вчитись цьому. Нащо, коли вона вже вміла?!

        - Я не тупа і я знаю, що і як потрібно робити! Я це точно вмію! – Кричала Зіля в себе в голові. В уяві. - Там, в минулому, ох як я гарно та чисто малюю!

Після. 

    Минуло 40 років. Зіля зараз із задоволенням малює та пише. І нічого не розтікається. Справа дійсно була в якості інструментів. Та навіть зараз є ті ручки, дешевенькі, які "мажуть". Вони гарні з вигляду, але недосконалі в застосуванні. Часто чорнила надто розбавлені. І швидко закінчуються чи висихають.
Зіля зітхнула, що повелась спочатку на яскраву обгортку. На яскраве, якого їй так не вистачало в її стані.
Вчора вона знову купила чорний папір, окинула оком інтер’єр свого будинку, в якому все було білим. Чорноти та сірого їй все ще вистачало всередині. Тому жінка намагалась компенсувати ззовні чистотою та кіпельною білизною інтер’єр довкола себе.
ле чорнота її Душі прагла назовні і творча натура все ще дівчинки, дитини, якою вона була там всередині, вирішувала врешті-решт не викидати злість на людей, а створювати речі, які виведуть з неї оту чорноту. Вікову чорноту. Дитина не занала Законів Всесвіту і того, що «чорне»- це не щось погане. Це невідкриті знання про себе і свої вміння.

    І от, коли Зіля почала, спочатку самостійно, фарбувати в чорне білі аркуші паперу, а потім, коли такий чорний папір з’явився в продажу, стала його купувати і викладати назовні білим по чорному те, що хотіла вибілити в собі: увесь свій світ. От саме з тих пір і почали траплятись ручки та фломастери, які «самі малюють». Якісний інструмент. Якісні матеріали.
Жінка сиділа зараз перед черговим чорним аркушем і на нім вже були проведені начисто, без ескізу перші лінії білою акриловою фарбою. Рівно, опукло, гарно, чітко. Досконало.
    Банки з фарбою Зіля купувала великі. Одразу по півтори літри і потім відливала. Давалась взнаки давня звичка економити. Та це, як виявилось, стало на краще: Душа була спокійною, що є запас і на ці думки та страхи не витрачалась енергія. Так сталось, що Зіля зрозуміла: на речі є різні погляди та різне застосування і слід обирати для себе найкращий. Той, який приносить задоволення. 

   Милуючись першими лініями, Зіля почула якусь нову думку в своїй голові. Це не був голос викладача чи мами, чи ще чийсь. От начебто і знайомий, але не чужий.
Жінка насторожилась, бо вона кілька років поступово звільнялась від отих обіймів «люблячих її людей» і подумала, що це підсвідомість видала нову постать з дитинства, яка несла їй інформацію і її слід було "перепрошити" у власні знання та досвід, слідуючи своїм потребам та вимогам. Однак те, що сказав голос, не вписувалось в рамки поняття ані про зловісність до примусу «треба», ані про щось інше. Думка виклала зазначення просто і по суті, наче продовжила колись перервану розмову:

        - Саме в той період дитинства, в поза-поза-поза- хтозна якому минулому житті, я вперто відмовлялась знов і знов користуватись чорновиком. В мене ж мало часу було на «все оце» переписування! І купа хатньої роботи. Бо що ж скажуть? «Засранка» скажуть. От через те я й повісилась, ледь стало 18. А всі казали від «нерозділеної любові». А в мене було мало часу, бо я вже народжувалась.