Читати книгу - "49, Moon Grey"

                                                    Внутрішній світ людини іноді виглядає як в снах, школою, кімнатами,                                                      містами. Звичайні люди привиджуються чимось лихим і їм приписуються                                                    невластиві їм ролі. Так бачить Душа. 

 До.
 
   Зіля сиділа за столом, відкинувшись на спинку стільця з твердою, до біса незручною, ні спинкою, ані сідушкою. Руки дівчини були розкинуті в сторони, ледь спираючись ребром долоней на кутики столу. В правій руці вона тримала фломастер.
Вся поза дівчини, а особливо гидливий нахил її голови з втягнутим підборіддям, стиснутими губами свідчили про те, що от зараз «оце все» вимушено. І справа в тому, що Зілі подобається малювати, але…

    Саме оце «але» і стояло зараз каменем між ребром стола та діафрагмою школярки.

        - «Та малюй вже.» – Майнула думка на кам’яній поверхні.

Бо урок вже почався хвилин 20 тому, а вона все ще сиділа з купою думок в голові.

        - «Візьми олівець!» – Мамин голос пролунав десь за лівою скронею і одразу ж відпечатався на поверхні отого каменю.
Але Зіля, як завжди, прокоментувала його:

        - Толку з того, - буркнула  вона, - я не вмію олівцем малювати, він не м’який і не яскравий.

Зіля відчайдушно, тільки щоб виконати цю роботу, махнула по листку альбому фломастером і..

        - Оооо-х! – Тільки й видихнула вона. – Це ж треба таке! -Останні слова вона проковтнула, щоб не порушити тишу в класі.

Дівчина намагалась вирівняти лінію, що впала на сторінку альбому не так, як вона хотіла і ще й розповзалась, наче стоніжка. 

    Це знову повторювалось. Вона і раніше, кілька десятків разів, на різному папері, який був в її розпорядженні, проводила і проводила лінії всим, що було під рукою: олівцями, ручками, фломастерами. Не фарбами. Ні, що ви.
Фарби –в її світі ця річ була не для пензликів.
Зіля малювала пальцями.
Так, вона відчувала одразу: і поверхню полотна, і фарби, і задум, що був повною картиною в її голові. Все це змішувалось на кінчиках її пальців і виливалось у фантастичні картини. А от з інструментами для малювання було геть все кепсько.
Як тільки вона намагалась провести лінію, якомога рівніше, то "слід" тут же розпливався, їжачився вологими голочками врізнобіч по паперу і залишався навічно впечатаним з нечіткими, порваними краями, або ж кришився від натиску олівця і це було знову-таки «посипане попелом на мою голову».
На цю думку Гіпокамп тут же відгукнувся з готовністю фільмом:

        - Ти попіл збираєш на аркуші, щоб потім собі посипати голову цим? – Погляд старої виховательки  поверх її окулярів вже сам по собі був наче гостре лезо, а слова так геть зовсім знімали з Зілі стружку і заодно всю серцевину її Душі, заточуючи до стану оголених нервів.
    І оця вся стружка та "попіл" сипались на альбом хоронячи його разом з малюнком, з гумкою-стирачкою, з усима задумами та олівцями глибоко під землею і закатавши в асфальт.
    Зіля завжди обирала фломастер. Поки він був новий, було добре. Але після заправки він дичавів та потім знов і знов розстовбурчувався дикобразом, їжачився їжаком, рогатився якимсь гребінцем допотопного динозавра. І малюнок починав виглядати вкрай неакуратно вже на першій стадії відображення бачення внутрішнього світу дівчинки.

Зіля крадькома глянула на викладачку, та дивилась в журнал і не помічала її. Дівчина блиснула очима довкола, але ніхто не звертав на неї увагу і вона, зітхнувши, чи то від примусу обставин, чи від полегшення, скам’янілими пальцями взяла олівець.

Руки й пальці рухались дуже повільно, бо зараз треба ж було оминати оту кляту каменюку, що височіла попереду перед самим її обличчям і Зілін ніс майже впирався в неї.

    В житті чомусь виходило отак. Дівчина заставляла стіл всим, а потім скраєчку вмощувалась і починала робити свою справу. Так і зараз було. Речей було мало, але Зіля вміла створити для себе складнощі, щоб їх долати і зараз її вся поза, наче відчувала оту каменюку. І ця каменюка була скрізь, заповнювала увесь простір попереду.  

    Зіля взяла альбом, знову зітхнула, але не голосно, перевернула сторінку і на чистім аркуші стала водити олівцем, а не фломастером. Олівець не був простим. Дівчина прагнула фарб, різнокольорового сяйва. Тому вона взяла червоний. Найяскравіший.
Їй не потрібно було створювати ескізи. Пальцями вона одразу малювала в точних пропорціях, в неї все завжди «влазило» в рамки поверхні, на якій вона малювала. Все було гармонійним і промальованим до найменших подробиць. Так, наче там, в тім світі, на двовимірнім папері, оживали цілі всесвіти потойбіччя. 
Це були люди, звірі, риби, дерева, рослини. Обличчя людей були дуже точно передані на шпалерах, на дверях, на стінах. Але в школі не можна було малювати пальцями, тим паче на стінах чи дверях.
Не в цій школі...
Зіля опиралась слідувати тому, що тут змушували вивчати і робити. Що, наприклад, потрібен простий олівець та ескізи. І не один! Але нащо то все - ніхто не пояснював. Це ще одна підсвідома причина обрання червоного кольору. Він був протестом. Яскравим, наче знак оклику. 
Та слід від цього олівця був тьмяний, твердість не дозволяла передати яскравий насичений колір того, що Зіля бачила в себе в голові.

        - «Вишня не повинна бути отакою бляклою.»- Майнуло десь околицею.
Дівчина послинила грифель, щоб стало бодай трохи яскравіше та схоже на новий фломастер, який "малював дуже недовго чіткі лінії, а потім потрібно було перезаправляти і отоді знову вилазили оті бісові їжаки, динозаври та дикобрази".

         - «Я вже це знаю!» - Майже вигукнула дівчина своїм думкам.

        - Знову прямо на чистову? – викладачка підчепила край альбому і висмикнула його прямо з-під рук Зілі. Перегорнула кілька сторінок і Зіля сама здивувалась тому, скільки разів, виявляється, вона починала і перегортала. – Пів альбому тільки одні кола.