Читати книгу - "Тихо шепче гілля тополине..., Шайна Даймонд"

ЗБУЛОСЯ ТЕ, ЩО СНИЛОСЬ...

І знову ранок наступив,
І знову Бог дав новий день.
Благословив всіх ясним небом –
Промінням сонячним зігрів.
І справді гарний видавсь день!
Весна вже зовсім розгулялась:
Зазеленіла вже трава,
Земля квітками запишалась,
Немов дівиця молода.
У нашій хаті з рана гамір,
Бо батько з ненькою взялись
Сусідам помогти на ниві,
Й до вечора не буде їх.
А ми з сестрою дві лишились…
Я вишивала рушники біля вікна,
Сиділа… На мене сонечко світило,
І любо так мені було,
В душі немов щось розцвіло.
І легко так було… аж дивно.
Сестра ж моя була сердита:
Ненька гуляти не пустила,
Мені казала помогти.
Я ж не займала, хай сидить...
Оксанка пильно придивилась
До мене, бачить, що щаслива:
«Тебе, Олесю, наче підмінили.
Вчора була, мов нежива,
А нині мало не співаєш.
Що то таке тобі було?
Ти захворіла, чи наснилось що?»
«Наснилось,.. ой наснилось.
Іван наснився, як живий, наснився.
Він під тополею стояв,
Що в кінці двору
За вишневим садом… росте сама,
Давно росте і я із ним була.
Він так дивився і всміхавсь до мене –
Не говорив, лише дивився…»
Я голкою вкололась, стрепенулась:
«Чи я, бува, не вголос це сказала?»
Та ні, Оксанка лиш дивилась і чекала,
Потім устала і до мене підійшла,
Всміхнулась: «Дивися, Лесю, квітень 
Вже настав… весна зиму давно зборола
І земля її вітає ніжним цвітом вишень.
А в середині квітня – я вийду за Івана,
Того Івана, що в нього очі сині,
Наче небо у цей день»
Й вона, мрійливо мружачись, –
На небо глянула, на чисту ту блакить,
Що мені снилась цьої ночі.
У мене ж в грудях похололо:
«Звідки ти про очі його взнала?»
Питаю, а саму від страху аж трясе:
«Чи не застала нас сестра в саду,
Коли Іван був тут два дні тому?»
«Як, звідки? Ти ж мені сказала!»
Сестра лукаво підморгнула і спитала:
«Чи ти, голубонько, збрехала?»
«Ні, – мовлю перелякано, – я не брехала,
Сині очі, наче барвінок ранньої весни
Неначе небо в ясну днину… неначе…
«Та вірю, – усміхнулась, – можна
З дівчатами у гай піти? Я скоро вернуся»
«Ну що ж робити маю? Іди, іди»
І знов лишилась я сама,
Нема вже сили на шиття.
«В середині квітня… вийду за Івана»
Оксанка так сказала й не збрехала.
По личку покотилася сльоза й
Сама собою пісня полилась:
«Гне вітер тополю додолу, додолу
Струнку та високу
Ламає, хитає.
Не буду щаслива ніколи, ніколи
Молоду та вродливу
Згубили, убили…»
«Чого, дівчино люба, ти сумно так співаєш,
Мов щебетом пташиним –
Серденько надриваєш?»
Я мов закам'яніла, озватися боюся:
Іван зайшов до хати!
Я знаю, хоч і не дивлюся.
На голос той медовий
Озвалось моє серце… Боюся подивитись:
Бува, не сон усе це?
Повільно обернулась і руки затремтіли,
Стоїть він на порозі –
Моя солодка згуба.
Дивлюсь в ті сині очі,
Що перше їх згадала.
Всміхнувся він до мене:
«Красо, ти не чекала?»
Збулося те, що снилось – 
Даремно я молилась.
*****