Читати книгу - "Тихо шепче гілля тополине..., Шайна Даймонд"

Я ВИЙШЛА БОСА... ХОЛОДНІ РОСИ...

Немає спокою, немає сну
Як лиш не ляжу, все не сплю.
За день зморилась і наробилась –
Як лиш могла, всім прислужилась.
А сон від мене утікає,
Лежу й ніяк не задрімаю.
Чого не спиться, я добре знаю,
Від себе правди не сховаєш.
Сьогодні вдень Іван приходив,
Дома нікого не було, лиш я
Бог милував, не взнав ніхто
Як довго з ним я говорила,
Що проминула вже й година.
Потроху вечір наставав:
От-от повернеться родина,
А він ніяк не замовкав
Просив мене і умовляв,
Зустрітися з ним проти ночі...
Останній раз перед весіллям,
Сховатись під вишневим гіллям,
Щоб навіть місяця проміння
Нас не торкалося в ту мить.
Казав, що хоче попрощатись,
Та ще не встиг намилуватись
Красою тої, чиїх вуст
Він не торкнеться вже ніколи.
Божився й клявся не займати,
Не пестити й не обіймати.
«Гадаю, що не буде в тім гріха,
Якщо лиш погляд, сміх і слово –
Не буде в тім нічого злого»
Так мовила і згоду я дала.
Зрадів і обіцявся дочекатись,
Та доти мусить десь сховатись,
Щоб, часом, не дознався хтось.
І він пішов, а я стояла
Лице в долоні заховала,
Серце від страху калатало,
Дуже боялась, та не здержалась
Прийду, якщо вже обіцяла.
Вечеря в тиші проминула,
Батьки стомились і лягли вже 
Спочивать, як Богу помолились:
Завтра їм треба рано встати.
Оксанці розплітала я косу,
Коли вона мене раптом спитала:
«Олесю, а ти б вийшла за Івана?»
«Одне тобі лиш на умі, їй Богу!»
Розсердилася й спати їй казала,
Вона послухалась, нічого не сказала.
Лежали в тиші, тільки я не спала
Сестра ж заснула – лиш лягла,
За день набігалась, награлась, нагулялась
Не дивина, що сон її зморив.
А я не спала, все думала-гадала,
Лишитись дома, а чи вийти до Івана?
Як не прийду, то вийде, що збрехала.
Отак лежала ще хвилини дві,
А серце гупало у грудях, виривалось
«Мушу прийти, якщо вже обіцялась»
Тихо почала вибиратися у темряві,
Бо ж свічку страшно запалить:
Як ненька встане і почне питати,
Куди я йду, чого хожу по хаті…
Навіть не знаю, що буду казати.
На ґанок якось вийшла і завмерла:
Тихо… мабуть, нікого не збудила.
Я вийшла боса, холодні роси
І місяць блідий виглядав з-за хмар,
Мені здалося, моє волосся легенько
Вітер розтріпав… немов покликав хтось.
«Іван… чи ж довго він чекав?»
І я побігла і заспішила
Скрипнула хвіртка – ось вже й сад.
Як же яскраво й трохи лукаво
Дерева місяць освітив й Іван…
Вийшов до мене і завмер:
Чекав-чекав і дочекався!
*****