Читати книгу - "Маркус, Ірина Скрипник"

Я побачив його на заході сонця біля річки. Він стояв, піднявши голову вгору. Я прибрав меча і повільно підійшов до нього. Тоді Лукас глянув на мене своїми почорнілими очима.

——— Мій пан кличе мене. Я мушу йти до нього.

——— Пан? - здивувався я. - Про кого ти говориш?

Але він не відповів. Тільки-но підняв голову вгору. Вітер почав грати з його волоссям, а він розставив руки в різні боки, ніби намагався зловити потоки повітря. Його обличчя було напрочуд спокійним, але його слова лякали мене.

——— Я повинен нагодувати його своєю кров'ю. Він чекає на мене.

——— Про кого ти говориш? - схопив я Лукаса за плечі.

Він відштовхнув мене і пішов уперед. Я одразу ж пішов за ним. Помітивши це, він рушив у бік води. Я подумав, що він збирається пірнати, але він ступив на гладь води так, ніби вона була чимось твердим. Звичайно, я не міг повторити цього. Мої ноги провалювалися вниз під воду, як би я не намагався наступити на неї. Лукас продовжував йти вперед, не обертаючись. Незабаром я втратив його з поля зору. 

——— Та що з ним не так? - Закричав я.

Мені не залишалося нічого іншого, як пірнути. Коли я, нарешті, з'явився з іншого боку, то щосили почав бігти вперед. Я біг дуже довго, поки не почув його голос із якоїсь хатини. Нерішуче підійшов уперед і подивився у вікно. 

Майже біля самого вікна, схилившись, стояв чоловік із чорним кучерявим волоссям. Він стояв так, наче щось намагався втримати. Я протер скло рукавом, щоб краще було видно, що саме він тримав своїми міцними руками. І жахнувся. То був Лукас. В одній лише спідній білизні він здавався маленькою плюшевою іграшкою в руках незнайомця. Його ноги бовтались у повітрі. Руки так само байдуже звисали вниз. Тільки голова була нахилена в бік, щоб чоловікові було зручніше пити з шиї його кров. І він пив. З кожним встромленням своїх іклів у маленьке тіло, він стискав Лукаса все сильніше у своїх смертельних обіймах. Тільки коли той став зовсім блідим, кинув його на підлогу і глянув на мене. Я мусив щось робити, але я не міг поворухнутися. Моє тіло мене не слухалось. Я міг тільки дивитися.

Це вбивало мене зсередини. Я мовчки дивився, як це чудовисько штовхнуло ногою Лукаса не в змозі хоч якось йому допомогти. Але ж я обіцяв, що оберігатиму його! Я клявся, що подбаю про нього! То чому ж тепер я не міг поворухнутися?

——— Вставай,— закричав кат,— ти ще потрібний мені живим!

———  Так, пане, — відповів синьо-волосий хлопчик.

Він спробував підвестися, але через нестачу крові в нього почала крутитися голова, і він знову впав на підлогу.

——— Такий самий слабкий і марний, як і раніше! - пирхнув невдоволено чоловік.

——— Вибачте, пане, я стану сильнішим...

——— Звісно, ​​ти станеш сильнішим! — гукнув чоловік, ще раз ударивши його ногою в живіт.

Лукас не пискнув. Він не мав сил зробити навіть це. Він просто лежав на підлозі. Якоїсь миті мені здалося, що він глянув на мене. Його погляд, ніби благав мене зробити хоч щось. Але я не міг...

——— Ось,— крикнув чоловік, шпурнувши щось у Лукаса,— з'їж це...

Тоді я перевів погляд до дальньої стіни кімнати і помітив там якусь істоту з великими білими крилами. Воно було сильно поранене. Стікало кров'ю, ледве дихаючи. Його тіло було прив'язане до ліжка, а відірвані крила лежали поряд на підлозі. Але що справді лякало — у його погляді вже не було нічого, що можна було б назвати іскрою життя. Чим би воно не було, воно змирилося зі своєю долею і просто чекало свого кінця. 

Тоді я знову глянув на Лукаса. Чоловік посадив його під стіну і підняв шматок м'яса, який ще недавно кинув на підлогу. Я придивився уважно і зрозумів, що це був якийсь орган із черевної порожнини. Якби я мав знання з анатомії краще, я б, напевно, зміг визначити точно, який саме це орган. Але я не мав такої освіти. Більше того, я навіть читати навчився вже, будучи дорослим. Запитаєте: як так? Напевно, якщо я скажу, що це просто було три тисячі років тому, вас це навряд чи влаштує. Але це правда. Тоді мало хто думав про освіту. Все почало змінюватись після того, як люди спробували колонізувати всі землі, до яких тільки могли дістатись. Я ніколи не розумів, навіщо їм це потрібне? Але це прискорило їх розвиток, тож, напевно, воно варте того. Вони так намагалися перевершити інші народи, що швидко навчилися читати і писати. Потім почали робити потужну зброю. Але цього завжди було замало. Жодна зброя не здатна зупинити магію, а магією найкраще володіли завжди ельфи. Вони стали справжньою скалкою для людства, хоча першими ніколи не починали воєн. Намагалися вирішити все відносно мирно, наскільки це можливо. Хоча те, як вони зробили з Лукасом, я так і не зміг прийняти. Навіть зараз, через три тисячі років, я все ще ненавиджу їх.

——— Це частина ангела, — почав пояснювати чоловік. — Я впіймав його сьогодні і хотів з'їсти, але його кров мало не вбила мене. Моє тіло почало відкидати її, і тоді я покликав тебе.

Лукас покірно взяв шматок м'яса до рук і подивився на свого пана:

——— Навіщо я вам потрібен?

——— Невже ти не розумієш? - посміхнувся той. — Твоя кров особлива, адже вона є наслідком суміші наших світів. Такого, як ти, більше нема. Ти — найкращий мій витвір. - Провів рукою по щоці хлопчика. — Я дав тобі силу, яку на цій планеті називають пітьмою. Ти вже набагато сильніший за багатьох, хто зараз живе на Землі. Але якщо ти з'їси ще й його, — вказав рукою на прив'язаного ангела, — ти станеш досконалою істотою. Ніхто ніколи не зможе убити тебе, адже сила ангела житиме в тобі.

Лукас слухав його уважно, відкушуючи шматочок м'яса одним за одним. Тільки коли його наставник сказав наступні слова, він подавився і почав кашляти.

——— Це зробить тебе ще сильнішим і ще небезпечнішим. Ти станеш тим, хто перевершить мене та всіх моїх родичів. І коли це станеться, я знову покличу тебе. Але цього разу, щоб з'їсти тебе. 

Лукас почав кашляти. Він випадково впустив з рук м'ясо. Я напружився, побоюючись, що це може роздратувати того, кого він називає своїм паном. Але чоловік лише посміхнувся і підняв його з підлоги.