Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

– Ні, краще було залишити його сам на сам, щоб він ще більше заривався у своїх питаннях?

– Гей, про що ви там шепочетесь? – Іван підійшов до них, не припиняючи зиркати на будівлю відділу. – Таке враження, наче я тут вже бував.

На цих словах Лад претензійно поглянув на Аріадну, мовляв: «А я ж казав!».

– Та може й бував, коли ми тренуємось та різні випробування проходимо, ця місцина могла потрапити до якогось твого завдання, тож нічого дивного в тому нема. Гаразд, – Аріадна не дала часу перетравити Івану щойно сказане нею, аби менше розмірковував, про що не треба. – Ладе, зроби мене знову видимою, я піду всередину та спробую щось з’ясувати, а ви обидва чекайте тут.

Вартова увійшла до відділу й уважно роззирнулась, біля чергових стояли троє людей та щось активно обговорювали, тому вона неспішно попрямувала до стіни, на якій висіла дошка пошани за розкриття складних справ. На ній знаходилась і та, кого Аріадна бачила нещодавно з Іринеєм.

– Отже, Кая Світла. Таки я не помилилась, ти – слідча.

– Пані, що ви хотіли? – один з чергових суворо гукнув Аріадну, йому не сподобалося, що вона без дозволу так далеко пішла.

– Вибачте, мені потрібна Кая Світла, чи можу я до неї потрапити?

– Ні. Вона поїхала у справах. З якого ви саме питання?

– З особистого, – Аріадна мило усміхалася, не відводячи від чоловіка свого погляду. Вона знала, що має чудовий вигляд, адже завжди привертала увагу представників сильної статі й не нехтувала цим задля своїх цілей. Грати ролі Аріадна вміла. – Може ви бачили разом з нею чоловіка, в нього ще ім’я рідкісне…

– А, Іриней?

– Саме так!

Чергові між собою перезирнулися:

– А ви його звідки знаєте?

– Ну, він… Він – мій хлопець. Я приїхала до нього, не попередивши, бо хотіла зробити сюрприз, але коханий щось не відповідає на мобільний, тож вирішила, що може тут його знайду.

У чоловіків швидко згасли погляди, як тільки вони почули про те, що Аріадна – чиясь дівчина. А що їй ще було говорити? Зате швидше й більше розкажуть, ніж коли б вона кимось іншим назвалася.

– Звісно, тут його і знайдете, він – тепер наш консультант. Як бачите, консультує, що й пара з вух летить, – чергові гучно зареготали. – А скажіть, в нього справжній колір очей, чи це лінзи такі?

Аріадні, якщо відверто, вже були по цимбалах їхні запитання, раз Іриней не тут. Вона бовкнула, що перше на думку спало, аби тільки відчепилися чимшвидше:

– Хто його знає. Сама й досі не зрозуміла. Дякую вам за інформацію, хлопці.

– Вони з Каєю десь поїхали, можливо, незабаром повернуться. Може хочете тут зачекати? В нас є смачна кава, – у чергового, який з нею переважно і розмовляв, оченята знову палали.

От би так і в Олекси вони палали, проте жінка прогнала непрохані думки, помотала головою та усміхнулася:

– Дякую, однак мені вже час, – Аріадна вийшла з відділу, швиденько скидаючи привітну усмішку. Вона попрямувала до Івана та Лада, проте цієї ж миті її, ніби до стіни притиснули. До них наближався Олекса…

– Вітаю. Як я розумію, ви теж Іринея шукаєте?

– Трясця! – на Аріадну вперлися одразу три пари очей, бо вона промовила це надто голосно, але вартова не змогла стримати своїх емоцій. Аріадні ледь вдалося опанувати себе й почати розбиратися з тим, що коїться, та хіба ж це можливо, коли поруч повсякчас опиняється той, хто і завдав болю?

– Щось сталося? – Іван підійшов до Аріадни й став попереду, ніби захищаючи її.

У Олекси миттєво промайнув багряний блиск в очах, він пронизував поглядом новенького вартового, не приховуючи, що йому геть не сподобався його жест.

– Нічого не сталось, все добре. Послухайте ліпше, що я дізналася, – Аріадна поквапилась перевести увагу в іншу площину, бо напругу в повітрі навіть шкірою своєю відчувала. Вона розповіла про Іринея і його теперішня робота здивувала цілком всіх.

– Іриней – це химера? Що ж він тоді робить поміж людей?

– Якщо точніше – напівхимера. Єдиний міжвимірний вид. Іване, я тобі потім поясню, як він опинився серед нас, але шкоди Іриней нікому не чинить, власне, він і хотів жити серед людей...

– Аріадно, можна тебе на кілька хвилин? – Олекса несподівано її перебив, він виглядав, мов крижана стіна, лише вогонь в очах раз у раз спалахував.

Їй аж моторошно стало.

– Зараз нема коли. Нам треба узгодити…

– Я не займу багато твого часу, – ох і погляд, Олекса вперше дивився, як один з наймогутніших перевертнів, що не любить, аби його слова ігнорували.

Аріадна хотіла відмовити, а точніше – послати Олексу на вовчий хутір, але Іван та Лад очей з них не зводили, там вже виросла купа непотрібних їй запитань.

– Гаразд, ходімо.

Вони відійшли на відстань, аби побратими Аріадни точно нічого не почули.

– Виходить, Іван Степовий зовсім нічого не пам’ятає?

– Облиш його. Що ти хочеш?