Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

Іван розумів, що витріщатися – негарно, проте не хотів випускати з поля зору Аріадну, він чудово бачив її реакцію на того перевертня, вона ледь не впала. Щоправда, звідки Іван знав, що цей Олекса – перевертень, до того ж – могутній перевертень, і сам не тямив, просто відчував це на всі сто відсотків. Мабуть, так влаштовані сили вартових «Кола долі».

– То що між вами з Аріадною відбувається? Чому ти без сорочки сьогодні сидів у неї в кімнаті? – Лад так цікавився, ніби старший брат, що застукав їх на побаченні.

– Нічого між нами не відбувається, звичайні дружні стосунки вартових, хіба це погано?

– Та ні, не погано. Дивно трохи, але точно не погано.

Чоловік не зовсім розумів, куди Лад хилить:

– Чому дивно?

– Ну, сестра має досить специфічний характер, в тебе ж – геть інше нутро. Я б ніколи не сказав, що ви можете потоваришувати або... або що там у вас, – у Лада на мить хитро спалахнули очі, останнє «або» він промовив досить багатозначно.

Іванові не подобалося, на що натякає побратим, постійно нагадуючи про його сорочку в руках Аріадни. Так, напевно, тоді все це скидалося на щось, можливо навіть лоскотливе, раз Марія хіба не вискочила з кімнати вартової, проте кому-кому, а Ладові точно відомо, в кого закоханий Іван.

– Може хоч про сни свої зрештою розкажеш? Тумани, чудовиська, знаєш, мені це щось нагадує.

Не те щоб Іван не довіряв Ладу, але з Аріадною було простіше спілкуватися, бо вона нічого не приховувала під приводом уберегти його від неприємних наслідків. Однак і не розповісти, раз вже сам бовкнув про сни, також цілковите безглуздя.

Іван вирішив таки розказати, що і до чого, проте несподівано помітив чоловіка, який не просто здався йому знайомим, ні, вартовий точно його знав, тільки не міг пригадати звідки. Той, звісно, нікого не бачив, тож пройшов, як повз стовпа, однак збентежений Іван аж повернувся за ним слідом і навіть зробив декілька кроків у його бік.

– В чому справа? – Лад насторожено перепитав, спостерігаючи за реакцією побратима.

– Я його знаю… Я його стовідсотково знаю! Святе! – Іван сам не второпав, як вуста вигукнули ім’я. Та ще дивнішим було те, що чоловік зупинивсь і озирнувся, ніби почув Івана. Однак це – неможливо, бо невидимість, якою керував Лад, розповсюджувалася і на звуки також. Ніхто не міг ані бачити, ані чути вартових.

Свят спантеличено поглянув навколо себе і, нічого не помітивши, попрямував далі. Але коли піднявся сходами та відчинив двері відділу поліції, таки на мить затримався і зрештою зник всередині.

У Івана чомусь пришвидшилося серце і про причини того він тільки почав здогадуватися. Очевидно, що його трансформація або якось не так відбувалася, або не відбувалася взагалі, бо фідбеки з попереднього життя лише частіше нагадували про себе.

Іван припустив, що в минулому він був пов'язаний з поліцією, оскільки тремтіння й поколювання не припинялись відтоді, як вони з Аріадною та Ладом сюди прибули. Напевно організм чоловіка чи підсвідомість намагалися підказати йому правду, хоч уява чого вже там тільки не малювала. Може він злочинцем був? Його затримували, приводили до відділу поліції, тому так все й чудово пам’ятається? А раптом він взагалі когось вбив і в якості спокути за свої злочинні діяння мусить тепер захищати долі інших?

– Іване, облиш його, тобі здалося.

– Ні, – чоловік покрутив головою. – Не здалося. І ти це добре знаєш. Ким я був, Ладе? На якому я боці стояв, коли мене застрелили? Я тут помер?

Вперше за весь час після того, як Іван розплющив очі й дізнався, що він – вартовий «Кола долі», після знайомства з Ладом, вперше побачив, як його побратим зблід. Лад розтулив рота, але не міг і звуку вимовити.

Іван засміявся і кивнув. Йому вже не потрібні були якісь пояснення, все й так стало зрозумілим.

– Я хоч не вбивав нікого? – він усвідомлював, що навряд Лад відповість на всі питання, тож вирішив дізнатися найбентежніше.

Побратим видихнув і зрештою промовив:

– Гадаю, когось таки вбивав. Але не… – однак договорити Лад не встиг, як і Степовий не встиг збагнути, що відбулося. Спочатку він відчув потік потужної сили, потім – шалене тяжіння, а потім – його, ніби висмикнули й перемістили до іншого місця.

Це так і було. Іван розплющив очі й побачив, що стоїть прямо перед «Колом долі», яке зараз світилося дуже, ніж зазвичай. Навкруги перетікала непроглядна темрява і хоча в залі постійно горіли вічні смолоскипи, цієї миті світло линули тільки від Кола.

У Івана шкірою промайнули мурахи, він розумів, що не просто так «Коло долі» перемістило його до себе. Щось трапилось. Щось відбувається!

Несподіваній і досить яскравий промінь світла змусив Івана примружитись, а тоді взагалі – відвернутись. Однак цей промінь не був звичайним, він увірвався до голови чоловіка та викликав справжнє видіння. Перед Іваном розгорнулися дві стежки, він стояв коло них, наче в тій казці, коли треба було обирати, на який шлях ступити. Проте йому, на відміну від казки, показали, що стоїть за кожною зі стежок: на одній з них знаходився сам Іван, він світився, як і «Коло долі», а в руках тримав кинджали вартових. На іншій стежці теж знаходився Іван, він також світився, проте зовсім інакше, поки реальний Степовий не помітив, що у видінні його клон – напівпрозорий. Він розвернувся і пішов геть, дедалі більше зливаючись з навколишніми барвами. За енергетикою ці два Івани – геть відрізнялись, ніби стосувалися зовсім різних людей.