Читати книгу - "Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор"

- Як справи? Що нового? - спитали з того боку телефону.

- Ні дівчина, ні хлопець нічого не знають, я думаю, - відповів чоловік. - Навіть не підозрюють. Все повинно бути на місці. Але в хату важко проникнути. Там весь час хтось товчеться. І той хлоп увесь час удома. А коли приїхала дівка, то взагалі дурдом почався… 

- Сьогодні ж зроби свою справу і забирайся звідти геть. Скільки можна тягнути? - роздратовано прогудів голос. - Ти обіцяв два-три дні, а вже тиждень минає!

- Я ледве відірвався у той день. Довелося імпровізувати на ходу. Логічно, що шукають в Києві... Ніхто не подумає на глухе село… А хата була схожа на закинуту. Сховав і одразу ж повернувся в райцентр, посвітився тоді скрізь, де міг, у ресторані, нічному клубі, щоб бачили, що я у всіх на виду, нічого не знаю, ні до чого не причетний… Я ж не знав, що там живе той жевжик. Нікого там не було. Я крізь вікно вліз, було чомусь відчинене. Не подумав, що може хтось там мешкає. Та й темно. Ніч. Довелося світити ліхтариком, от і не помітив, що там обжито. Швидко сховав і поїхав геть. А потім приїхав через день, коли трохи все стихло. Дивлюся - в хаті товчеться той хлоп. Науковець він тут. В агрофірмі працює, на літо приїхав…

- Мене не цікавлять ці подробиці! Я хочу вже завтра, щоб все було в мене! Ти отримав аванс! І немаленький!

- Не хвилюйтеся, у мене все під контролем! Завтра все буде! Я вже знаю, що робити!..

Оля з макіяжем зовсім змінилася, обличчя її стало виразнішим, очі, блакить яких вдало підкреслили тіні й туш, вражали своєю глибиною. Одразу вона стала мені схожою на дівчинку із картини відомого художника. Тепер треба було зробити щось із одягом. Я порилася серед своїх речей. І хоч їх взяла не дуже багато, але все одно знайшла джинси і білу маєчку із викладеним на ній блакитними паєтками дельфіном. Коли дівчина одягнула цей одяг - стала дуже мила і зовсім не схожа на ту сіру кабінетну мишку, якою приїхала сьогодні.

- Олю, тобі треба носити одяг, який підкреслює твої вигідні сторони, - підвела я дівчину до дзеркала.

Вона й сама не могла себе впізнати: справді, була дуже красива, а мій одяг підійшов їй за розміром, бо ми були майже однакового зросту. Оля була хіба що трошки нижча. А коли волосся розпустила і воно впало на плечі хвилястими локонами - то все, вона остаточно перетворилася на красуню. Якою, втім, і завжди була, але ховала свій вродливий образ під невдало підібраним одягом і звичкою одягатися в те, що під рукою. А одягатися - це таке ж саме мистецтво, як малювати, готувати їсти чи складати вірші. Щоб отримати щось гарне - треба над цим працювати.

- Сюди аж просяться сережки, скромні, але ніжні й блакитні, - - задумливо глипнула я на дівчину в дзеркалі. - Зараз пошукаю! Колись у бабусі були недорогі прикраси. Пам'ятаю, я в дитинстві ними гралася.

Я кинулася до шафи й почала ритися у найнижчій висувній шухляді, де в бабусі стояла металічна коробочка з бусами, песнями та сережками. Вони були дешеві, але цінні для мене тим, що колись належали бабусі. Коробочка, як не дивно, була на місці. Біля неї лежав ще якийсь пакуночок, випав із шухляди, коли я почала витягати стару жерстяну коробку.

Я одразу ж там, сидячи на підлозі біля шафи, відкрила імпровізовану скриньку зі "скарбами" і побачила, що “кульчики”, як називала їх бабуся, на місці. Блакитні камінці, схожі на крапельки води. Сережки дуже підходили б до Олиного образу. 

- Та ні, Марто, я не ношу сережки! У мене й вуха не проколоті, - розсміялася Оля, котра все милувалася на себе в дзеркалі. - Але твій одяг… Якось незручно. Давай я зніму хоча б майку. Сама можу купити собі щось схоже…

- Та ну, бери, побудь в ній на нашій вечірці. Звичайно, потім купиш собі нові футболки й блузки. Ти ж зрозуміла, який тобі личить стиль і макіяж? - махнула я рукою. - Шкода, що не проколола вуха. Гарно було б!

Я повернула сережки назад у коробочку, закрила її і поклала у шухляду. А коли взяла той пакетик, котрий випав разом з коробкою, то здивувалася, що він був досить важким. Дивно. Цікаво, що там? 

І я стягнула гумки, які тримали пакет перепоясаним. Відкрила його й висипала вміст перед собою на підлогу.

- Трясця! - вилаялась я.

- Що там? - спитала Оля, підходячи ближче. 

Я підняла з підлоги довгу старовинну прикрасу, зроблену у вигляді великого сонця, яке було причеплене до довгого спіралевидного ланцюжка. Те, що прикраса була старовинна, я не сумнівалася ні хвилини. Вся зроблена із чорного, потемнілого від часу срібла, Саме ж стилізоване кругле сонце з гострячками по краях, мало круглі й овальні золоті вкраплення у вигляді хвильок, що окреслювали наче проміння сонця. А в центрі знаходився камінь. Рубін. Досить великий і чудово огранений. Тобто, і рубінів було два, бо цих прикрас, схожих на величезні й довгі сережки, теж було дві.

- Яка краса! - промовила Ольга. - Це твоєї бабусі? Я бачу, камінь схожий на справжній. Це сережки? Такі важкі й довгі? Якщо у вуха вдягнеш, можна і без вух залишитися! Та й край сережки аж на плече ляже! Дивні. Таких я ніколи не бачила!

- Це не сережки, - промовила я повільно, розглядаючи дивні прикраси. - Це колти*.

- Що? - не зрозуміла Оля.

- Вони лише схожі на сережки, але ці жіночі прикраси називаються колти. Я колись цікавилася жіночими прикрасами, бо писала портрет однієї своєї знайомої в образі князівни часів Київської Русі. У жінок тоді були й головні убори досить специфічні. І колти вони чіпляли ось такі, - я покрутила прикрасу в руках, милуючись її ідеальною красою і гармонією. - Кожен колт мав собі пару, вироблявся вручну, індивідуально для замовника. Вони чіплялися на жіночі головні убори з обох боків голови і могли сягати аж до плечей, ти правильно помітила.