Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

Іван просувався неспішно, з усією уважністю прислухаючись до навколишніх звуків. Хоч шкіру ще поки остаточно не залишив жар гніву, який викликав той зухвалий перевертень, однак вартовий намагався зосередитися на тому, що бачив навкруги. А навкруги він бачив лише туман. Той з’явився настільки неочікувано і так швидко оповив собою геть усе, що чоловік не встиг щось вчинити.

Найбільше Іван хвилювався за Марію, він багато раз її кликав, ішов у той бік, де провідниця начебто раніше стояла, проте було тихо і майже нічого не видно, звісно, крім самого туману.

На мить йому здалося, що десь неподалік пролунало гарчання, принаймні було досить схоже на це, і в думках одразу ж виринули свіжі спогади про суперечку з Олексою. У Івана мимовільно стиснулися руки в кулаки, що той перевертень взагалі собі дозволяє? Скрізь пхає свого вовкулацького носа, не встигли вони з Марією вирушити на завдання, а той вже тут як тут. Ще й так нахабно видав, мовляв, з Аріадною говорив і вона чекає від нього звісточку, ніби Іван з Марією просто на прогулянку собі вийшли. Тільки от «Коло долі» відрядило на завдання свого вартового і земну провідницю, про перевертня ніде не йшлося. І взагалі, не подобалось Івану незрозуміле спілкування Аріадни та Олекси. Якби між ними все добре складалося, в її погляді не було б стільки суму, а чоловік не хотів, аби вона сумувала, не заслуговувала вартова на сум і граму. Щось між ними точно відбувалося не так.

І все б то нічого, Іван спочатку не збирався звертати увагу на Олексу, але перевертень надумав його життю повчити, став розповідати, де і як їм з Марією ліпше піти. А потім сказав, щоб спершу йому дали можливість з Іринеєм поговорити, наче той лише з Олексою і розмовлятиме, а їх навіть на поріг не пустить. Знайшовся тут герой! Ага! Зараз! Чи то не Іван вже пропустив його вперед, а сам сховався за вовкулацькою спиною, очікуючи, поки йому дадуть слово? Дзуськи!

Одна зухвала відповідь за іншою і незабаром в обох чоловіків палали очі, щоправда, в перевертня вони дійсно палали, аж червоним наливалися. Якби не Марія, що всіма силами намагалась вгамувати хлопців, невідомо, до чого призвело б це протистояння. А потім Іван і озирнутися не встиг, як його зненацька вкрило туманом, який з’явився просто нізвідки.

Тож тепер він спантеличено блукав серед темного диму, не розуміючи, що робити далі. Вартовий вже й шкодував, що стільки часу витратив на суперечку з перевертнем замість того, аби якомога швидше знайти Іринея.

Вирішив піти туди, де лунало гарчання, хоч його вже й чутно не було. Може на того Олексу вийде, все ж вовкулаки певно краще орієнтуються в просторі завдяки тваринним чуттям. Якби ще й магію вартових використати, швидше б вдалося і вихід знайти, але сили мовчали, підступний туман їх блокував.

Проте інтуїція Івана таки не підвела, якоїсь миті поряд зі своїми кроками він почув інші, неспішні, однак досить впевнені.

– Маріє? – вартовий погукав та роззирнувся. –  Маріє, це ти?

Кроки поряд теж зупинились, почулося дихання, але воно точно не належало жінці, Іван був переконаний, що десь поруч стоїть і глибоко дихає чоловік.

– Олексо, ти, чи що? – але знову тиша у відповідь. – Хто там? Обізвися! Годі мовчати! – він повертався в різні боки, однак нікого не бачив. Його вже починало не на жарт дратувати це мовчазне підступне дихання.

– Сенс мені обзиватися, Іване, якщо ти все одно не пам’ятаєш мене, – неочікувано з памороки вийшов той самий чоловік, який являвся вартовому в снах, а останнього разу так міцно схопив його за плече, що на ньому навіть слід згодом проявився.

– Ти… – Іван одразу ж нашорошився, він анітрохи не уявляв, до чого йому готуватися, магію туман заблокував, тож лишалися тільки бойові навички.

Незнайомець похитав головою:

– Не варто мене боятись, шкоди я тобі не завдам.

– Хто ти? Звідки ти мене знаєш?

Чоловік усміхнувся:

– Повір, ти знаєш мене також.

Іван провів по диваку чіпким поглядом, на ньому були джинси та світла, широка, до половини розстебнута сорочка, а ще він чомусь стояв босоніж. Незнайомець мав темне волосся, карі очі та чітко окреслені риси обличчя, його усмішка здавалася милою, хоч і дещо загадковою. Взагалі вартового не покидало відчуття, що він його дійсно знав, але звідки – не пам’ятав зовсім. Може вони також були знайомими в минулому житті, коли Іван працював слідчим, Свята коло відділу поліції він же згадав. Проте разом з припущеннями в голові пролунали й слова «Кола долі» про вибір, хоч вини Івана в тому, що його переслідує незнайомий чоловік з минулого, зовсім не було.

– Не пригадуєш мене? – той нахилив голову, не відводячи свого проникливого погляду, який говорив набагато більше за самого незнайомця.

– Ні. А мушу?

– Звичайно, Іване. Звичайно, ти маєш мене пригадати. Ми ж – рідня.

– Ми… хто?

– Рідня, – чоловік випростався і підійшов ближче. – Ми – брати, Іване. Ми – рідні брати, – він хотів обійняти вартового, але той миттю відступився.

– Які ще брати? Я не маю ані рідних сестер, ані рідних братів, лиш вартові «Кола долі» – мої названі сестри та побратими.

Незнайомець заперечливо помотав головою:

– Ні. Єдиний твій брат – це я. Рідний брат, Іване. Просто ти не пам’ятаєш, але мусиш пригадати, від цього залежить все.