Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

– Тобто? Поясни, я тебе не розумію.

– Я не можу тобі пояснити, поки ти мене цілком не згадаєш. Тільки тоді ми нарешті матимемо можливість нормально поговорити.

– Почекай, – Іван повільно видихнув. – Якась маячня виходить. Чому ти являєшся з туманами? Ти взагалі – людина?

Чоловік декілька секунд задумливо мовчав, перш ніж відповісти:

– А сам як гадаєш?

«Питання на питання, хто б сумнівався». Але вголос Іван сказав інше:

– Гадаю, що ні. Або ж ти використовуєш магію. Хоча є ще один вельми цікавий варіант: може тебе тут насправді нема і баки мені забиває хтось інший, можливо, навіть той, хто ховається в цьому тумані.

– Ні, в цьому тумані ніхто не ховається, брате, він – лише провідник з одного світу до іншого.

– Лише провідник…? І до якого ж світу належиш ти? – Іванові кортіло розпитати дивака якомога більше, поки той відповідав. Може й про тумани щось путнє дізнається, але почув те, що точно не очікував почути:

– До світу примар.

– Тобто ти – привид?

– Саме так. Прикро, що ти не пам’ятаєш, як я ним став.

– Але ж якщо ти – привид, значить…

Несподівано незнайомець підступився, його очі перетворились на два чорні провалля, а з рота хлипнула кров, він схопив Івана за шию і притиснув його чоло до свого чола, промовивши крижаним потойбічним голосом:

– Так, брате, я – мертвий! Мертвий! Пригадай, чому. Пригадай! Ти мусиш пригадати й допомогти мені. Допоможи! Пригадай і допоможи мені! – він кричав так гучно, що його слова, наче заповзали Іванові під шкіру. Привид настільки сильно притискав чоло вартового до свого чола, що ставало дедалі болісніше. Зрештою чоловік не витримав і сам закричав, а тоді одна мить – і все зникло, туман розсіявся, навколо почали з’являтися дерева та рослини. Іван втратив рівновагу і впав на осінню траву, ще й досі чуючи голос примарного брата…

Він лежав хвилин п’ять, поки остаточно не оговтався. Іван підвівся і сів, голова просто кипіла різними думками. Невже в нього й справді був рідний брат? Чому ж тоді свою колишню роботу Іван пригадав, а рідного брата – ні? Чому ані Аріадна, ані Лад, ані Марія – ніхто не сказав йому про нього? Чому не сказали, що він також помер? Іван став охоронцем «Кола долі», то чого ж його брат не пішов таким саме шляхом? Крізь думки, мов промінь сонця з-поміж дерев, пробився голос Кола, який вкотре нагадав про вибір. Так, Іван знову повертався до минулого, до якого повертатися не мав, але ж він його не шукав, минуле саме знайшло вартового, знайшло завдяки туману.

Туман… Чоловік став на ноги та озирнувся навкруги. Куди ж цей туман так швидко подівся? Іван стояв серед лісу, легкий вітерець гойдав гілки та шурхотів листям, схоже, часу минуло більше, ніж спочатку йому здалося. Немало він таки блукав лабіринтами таємничого серпанку.

– Маріє! Маріє, ти тут? – від голосу пішло відлуння, але ніхто не відгукнувся, та й не відчував чоловік ніде її присутності. Напевно через те, що магія до нього ще не поверталася, тож навіть знайти дівчину він поки не міг.

Іван вирішив походити лісом і пошукати провідницю, хвилювання за неї набирало обертів. Варто було взяти її за руку та ні на мить не випускати зі своєї долоні. Якби ж він про це тоді думав, а не затівав суперечку з перевертнем. Хоча, це хто ще її затівав.

– До речі, цікаво, а де Олекса? Туман до нього теж примар приводив? Чи там все набагато оригінальніше? – Іван мимовільно запитав це вголос, але хутко схаменувся, напевно нерви дали своє, що він сам з собою розмовляти почав.

Зрештою, в лісі чоловік знайшов лише сліди, але самої Марії ніде не було. Повернутися до себе він ще й досі не міг через відсутність достатньої кількості магії, що вже не на жарт його хвилювало. А раптом туман ще й сили Івана прихопив? Що тоді йому робити?

Помотав головою, проганяючи бентежні думки, він – вартовий «Кола долі», тож обов’язково знайде вихід, це завдання Іван точно виконає на всі сто відсотків. Для того, аби завітати до Іринея додому, магічних сил не треба. Аріадна зрозуміло розповіла, де будинок міжвимірної напівхимери знаходиться, тож чоловік вирішив не гаяти часу і піти прямісінько до нього.

До помешкання Іринея вартовий дістався доволі швидко, але напруження в тілі лише посилилося, бо Іван і досі не знав, де Марія. До того ж він гадки не мав, що очікувати від напівхимери. Однією рукою на всяк випадок стиснув руків’я кинджала, якщо доведеться захищатися.

Дивно, проте хвіртка була відчинена, Іван повільно увійшов до двору, озираючись з усією уважністю, але нічого підозрілого не помітив: звичайний дім з двором, невеличкою клумбою, садком та городом. Вартовий неспішно наблизився до вхідних дверей і ввічливо постукав, ще міцніше стиснувши кинджал. За мить двері відчинилися і… і його зустріли блакитні виразні очі гарної та досить милої дівчини, щоправда, втомленої дівчини.

Іван геть розгубився, це і є той Іриней? В сенсі, химера могла перетворитися на жінку, чи як? Може він маскується подібним чином?

– Ви – хто такий?

– Я – хто такий? – Івана ще дужче спантеличило наполегливе запитання дівчини, якого він зовсім не очікував. – Мені потрібен Іриней.

– Каю, ну годі, дозволь, я сам прийматиму своїх гостей. Відійди, будь ласка, – чоловічий врівноважений голос трохи заспокоїв Івана, все ж двері відчинила звичайна дівчина, тільки вона чомусь вирішила спочатку не показувати господаря.