Читати книгу - "Опора, Moon Grey"

-             Та знаю. Посли вже дотягли цю звістку. Що будеш робити? Донька мечеться в пастці. Її енергія стала занадто слабкою для зовнішнього дійства. Вона висмоктує всі сили з рабів, з їх предків і з нащадків навіть! І я не можу нікуди поткнутись. Тільки й того, що спеку насилаю, але хіба ж то пекельний вогонь? Вихор діяльності доньки став стіною і я не можу вийти.

-             Сильна образа на тебе в неї. – Дорікла Смерть.

-             Образа?! ОБРАЗА?!!! – Ревнув Вулкан і війнув вогнем, що плахта Смерті обсипалась попелом на купку.

Але та клацнула пальцями і створила нову мантію.

-             Ти не перекладай на мене свої упущення. – Продовжував Вогонь. – Це ти прокліпала можливості.

-             А що я можу? Я виконала все можливе в нестворенні! – Звилась Смерть. – Це ти не зміг випалити вщент ту кляту землю. Ядерка ще є? – Смерть змінилась в тоні і зацікавлено блиснула темним вогнем в очах.

-             Є. То й що. Я не можу ним скористатись. Сил не достатньо. Ти вичерпала все на те, щоб утримувати доньку ДНК та Води. Але вона якимсь дивом не вмерла. Вона вижила!

-             Не вижила. Будь певен. – Смерть картинно всілась на трон з кісток, виставила вперед кістляву кисть, дмухнула наче на манікюр нігтів, розчепірила пальці і стала їх розглядати, милуючись.

-             Не вижила? – Перепитав Вулкан. – Точно?

-             Авжеж. Немає в неї нащадків. Померла тихо під брилою. Так що, можеш набиратись сил.

-             Ой, щось не віриться мені. ДНК не така тупа, щоб не мати козирів. – Вогонь розтікся лавою по підніжжю.

-             Шо ти робиш, - верескнула Смерть, - ти останніх виродків попалиш тут.

-             Та похєр. Я вже задовбався сидіти в цій холоднечі, в цім сибірськім просторі. Куди йде моя енергія, куди я її витрачаю… - забідкався Вулкан.

-             Не бзди. Тут саме безпечне місце для твоєї скрині. Жоден син чи донька ДНК не зможе дістати її енергію. Так що набирайся сил. Ядерку треба буде активувати. Хоч на один раз, щоб стало сили. Хоч так як під Харковом.

-             Та стане. Я вже доправив її до місця. Так що не дістануть.

-             До якого місця? – Смерть вклякла на місці, - що ти без мене зробив?

-             Та не переживай, то наша територія. Крим, я туди все наказав доставити.

-             Крим? Ти дибіл? Це ж Нептуна перевага!

-             То й що? Якщо рвоне, то ні нам, ні їм не дістанеться. Зате ми там будемо панувати і витіснимо, хоч і тимчасово, тих нащадків ДНК та Води, але виграємо час.

-             Не впевнена. Хто ж там житиме?

-             Ми там пануватимемо. Ми. Зрозуміла? Первісні стихії. А не оте бидло, яке КВ настворював з ДНК.

-             Подивимось. До речі, в тебе звісток про Чорну Книгу діда Нейрона нема?

-             З чого б це? Де він, а де я.

-             Та просто. Може є хто, хто б міг взяти текст?

-             Нема. – Вулкан притих. – А що, ти окрім шантажу Нептуна нікого не змогла знайти, хто б дізнавсь?

-             Ні. Мумії перетерті на порох. Зомбі тупі, як валянок, їх ЗСУ відкидає на відстань, потім рже з них, як ті знов і знов лізуть. Чорнобаївка вже стала легендою. Та й не тільки Чорнобаївка.

-             А сам дідуган де?

-             В Києві. Здається. Він оточений нашими споглядачами, вірить всим байкам, що ті йому чешуть про любов до України.

-             То нехай викрадуть Книгу, чи заглянуть в неї.

-             Ее..ее… не так просто. Треба бути хоча б нейтральним. Енергетика ж не та.

-             Китайців запусти.

-             Нє, просрали ті довіру. Заборонили офіційно запчастини, дескридитували себе. Адже всі в курсі про таємну торгівлю, контрабанду. Вона завжди в китайців розквітала, як і підробки. Тому всьо. Довіри нема, а значить і енергетика не та.

-             Та знаю, знаю. Думав, може не всі.

-             Ти про «хароших китайців»?

-             Ну.

-             Та ж сама байда, що з «харошімі рускімі». Не приймають їх. Всі знають їх поіменно. Поки ті не активні явно, їх просто не чіпають. Але варто їм активність проявити- всьо, пухнастий звір. Українці їх ловлять, як бліх і давлять.

-             Кепська справа.

-             Авжеж. Ти тут сидиш, а я вже вхоркалась придумувати як ту кляту інформацію дістати.

-             Рябий чи ряба не допоможе?

-             Ні. Я вже не знаю на чиїй воно стороні. Оте руденьким вже звуть. Воно і повелось на це.

-             Яка ж воно руденьке?! Воно шкапа ряба. – Вирячивсь Вулкан.

-             Не знаю. Їм  більше подобається вимова «руденька».

-             Тьху, баби. Звісно, що подобається. От це вже ваші ці струни душі ДНК.

-             В мене їх нема. – Смерть скинулась. – То все твій вогник душі, який ти не зміг втримати і тицьнув отому Дереву Родовому.

-             Я хотів його знищити!

-             Ага. Вірю. Тільки зважати треба було, що Землю укріплюєш. Коріння стає міцнішим. Та ще й Вода на додачу. От і розквітло все як напасть якась. Як тільки що, ці мідним тазом все накривають.–Смерть відкинулась на спинку з кісто, розчепірила кістляві пальці, склавши докупи, як метелика і мрійливо, наче думка вголос сказала. – Соняхи в цім році врожайні…

-             Я по суті тільки знищую! – Не звернув уваги на думки вголос Вулкан. - Я мав цей намір.

-             Але просрав момент, що ти й тепло даєш!

-             Та хто ж знав, що ці каменюки поплавляться в Метал та посилять Воду!

-             Закони треба було вчити.

-             Закони… еееей… які закони? Я сам собі закон! – Гуркотнув Вулкан.

Прочинились двері і в палац-печеру війнула енергія доньки Смерті та Вогню.

-             Ви що удумали мені тут? Якого трясця ви тут тремтите? Репнути хочете? Я й так он всих визбирую під замок, бо розлізлись як павуки і ніхто дохнути вже не хоче. І плодитись теж! Зачинила пекло, бо кожен виток вже переповнений непохованими, а з них як з цапа молока, самі знаєте. Не може Харон в пеклі їм місце визначити. Так і ганяє там по всим колам. Стікс вже вщерть набитий тими дохляками, а толку нуль. Ще й ти тут давай відкрий щілину, щоб вони здриснули і мертвими.