Читати книгу - "Опора, Moon Grey"

Вулкан та Смерть затихли. Донька міряла кроками сховок в просторі.

-             Що ти тут робиш, взагалі?

-             Доню, я додому зайшла. Втомилась я. Он стільки складала тих, сама ж кажеш, що Стікс переповнений. А ще й козаків треба утримувати, українців. Там незавершена справа мене тримає. Знаєш же закон енергії, вона не зникає. Вона з виконаної цілі йде далі ресурсом на нову ціль. А незавершене….

-             Та знаю я, - перебила бліда дівка матір, - знаю. Ресурс назбирується завжди, поки стане його достатньо для завершення.

-             Ото ж. А там ресурсу нема достатньо, а самі вони не відмовляються від цілі, ото й висять тягарем мені на шиї.

-             Добре. Перепочивай. Всеодно нікуди не дінуться. – бліда підійшла до дверей, щоб вийти назад. Але ті були заплавленими.

-             Ой, доню, вибач. – Вулкан аж зіщулився весь.

-             Якого чорта?! – Ревнула доня і вилетіла в трубу.

-             Доня не в гуморі.- Вогонь майже потух. Заспокоївся.

-             Не в гуморі. Що робити будемо?

-             Треба перепочити.

-             Авжеж. Перепочити.- Смерть відкинулась на кістках і захропіла.

-             Навіть Смерть виморюється. Це ж треба. – Крекнув Вогонь і теж затьмянів в структурах каміння.

Автобус зупинився і всі пасажири почали виходити.

Валерій потягнувся в зручному кріслі і озирнувся довкола. Всі неквапом рухались до виходу.

Перечекавши, воїн встав останнім і вийшов на вулицю.

Аромат свіжого хліба вдарив в носа. Він так зрадів цьому відчуттю, що як дитина широко усміхнувся і покрутив з цікавістю головою, шукаючи джерело аромату.

-             Егей, це аромати життя. Джерела тут немає. Не шукай.

Валерій побачив маленьку Даринку.

-             Ти звідки тут?

-             Ми всі збираємось. Вже скоро час. В нас для завершення історії небагато часу і ми повинні встигнути. Будь поряд. Все, що відбуватиметься в кожного з нас в наших життях веде до спільної мети. Тому роби свою справу і не думай про інших, але дбай і про себе, і про оточення.- Підморгнула мала.

-             Добре.

-             І ще одне. Я тебе бачу. А вона тебе не бачить. Але вона…

-             Ми не знайомі випадково? – Хтось торкнувся рукава Валерія.

-             Ні, пані, я вас не знаю. – Відповів чоловік за секунду. – Але, можливо, десь і бачились.

-             Ви мені здались схожими на мого чоловіка.

-             Він на війні?

-             Так, давно. Ваша постать, форма, обличчя дуже схоже, от я й помилилась.

-             Розумію. – Обличчя воїна на якусь мить стало похмурим, наче тінь спогаду хмаринкою промайнула і щезла. – Ви з гуртом чи як?

-             Ми самі по собі. – Віра обійняла дівчинку за плечі і пригорнула до себе.

-             Я можу до вас доєднатись?

-             А ви не з гуртом? Я думала…

-             Пані Віро, він сів по дорозі, ви спали. – Даринка смакувала коржик, - тому він сам самісінький. Але він зможе нас захистити навіть від ведмедя, правда ж? – Мала зробила очі кота зі Шрека.

-             Правда. Як тебе звати?

-             Даринка.

-             А вас, я так розумію, пані Віра?

-             Так. Саме так. А ви…?

-             Андрій.

-             То ходім, нам туди.- Мала тицьнула пальцем, куди пішли кілька людей.

Вона схопила за руку Косту, яка була поруч і вони швиденько пішли слідом за гуртом.

Молодь йшла швидкою ходою, мала ледь встигала, але не жалілась.

-             Чому ти мене не чуєш, Віро? – Бідкався Валерій. – Говориш про своє, наче я не я.

-             Вона не чує тебе більше. Не вона тепер твоя пара. – Чемно хтось відповів.

-             Я дуже багато за ці години зустрів тих, хто тільки в казках трапляється. Хто ж ти, чий голос я чую.

-             Коста. Вірніше душа Кости. Я незмінна. Вічна і водночас перероджуюсь тільки в людину. Я мандрівник в жіночій подобі. Я твоя пара.

-             Моя? З чого б це?

-             Розумієш, коли Роман переродився, то змінився і хід твоєї історії, і, відповідно, змінились налаштування твого електромагнітного поля, бо…

-             Роман-таки переродився?

-             Так. Я потім розповім. – Відмахнулась Коста, - слухай, бо обрана була ймовірність, яка найбільше пасує для здійснення загальної мети. А отже виникає розрив з одними людьми, а зв’язок з іншими.  Повороти Долі. – Коста глянула на небо. - Але мені час буде вас покинути. Адже Світлана потребує захисту.

-             Нам сюди! – Мала підстрибнула на місці розвертаючись обличчям до Віри та Андрія.

Хтось з молоді озирнувсь на цей оклик. Зупинивсь.

-             Ви до діда Петра?

-             Так. – Мала відповідала за всих.

-             А чому ви без речей? – Група попереду зупинилась і мовчки стояла чекаючи хлопця.

-             Та в нас ось, - Віра кивнула на заплічний рюкзак речей.

-             І в мене ось, - скинув руку з спортивною сумкою Андрій.

-             Олю! – Гукнув парубок до дівчини, озирнувшись на гурт молоді. – А ходи-но сюди.

Дівчина підбігла:

-             Щось потрібно?

-             Так. Я дам свою, а ти дай свою табличку. Бо вони до Петра, а той не прийме їх, ти ж знаєш.

-             Ааа, скрижалі? Так, в мене є запасна.

Парубок та дівчина від’єднали від корпусу заплічних величезних рюкзаків якісь дощечки, завбільшки з шахову дошку. Вони й справді були з іншої сторони розграфовані на клітинки та виділені кольором: жовтим та блакитним.

-             Які дивні.- Віра вже тримала в руках легку дошку та дивувалась.

Андрій теж взяв іншу.

-             Дякую. А як нам їх повернути?