Читати книгу - "Опора, Moon Grey"

-             Та ніяк. То вже ваші. Ми їх випадково прихопили з собою. Завжди хтось йде до дідуні та не всі споряджені.

-             Щасти вам, - кинула Оля і вони швидко повернулись та наздогнали гурт, що вже зникав в гущавині лісу.

-             Дякую. – Віра крутила в руках дощечку. – Що це може бути?

-             Не знаю. Сказали, що скрижалі.

-             Але ж тут нічого не написано.

-             Ходім, ходім. Часу обмаль. – Даринка стояла чекаючи Андрія та Віру.

-             Коста, ти з нами?

-             Ні, мені з ними. Ми зустрінемось. Але я зараз потрібна там.

-             Добре, до зустрічі.

Коста побігла, геть, як молода дівчина-підліток і приєдналась до гурту молоді.

Дорослі клали таблички в свою ношу.

-             Ти знаєш, якась вона стала наче не жінка, а підліток, чи я помиляюсь? – Звернувсь Валерій до Даринки.

-             Ні. Вона ж вічна. Це Джерело енергії Ян.

-             Не чоловік?

-             З чого ти взяв, що повинен бути тільки чоловік?

-             Всі так пишуть і говорять.

-             То нехай пишуть і говорять, а ти не слухай. До речі, тепер ти чоловіча стать Ян.

-             Ясно. Буду знати. – Валерій сприйняв всю інформацію і взявся розкладати її на логічні висновки.

 Андрій та Віра взялись за долоні Даринки. Вони йшли посеред дерев кудись в ліс. Не боячись заблукати. Наче серце вело. Поміж тим, місце, де вони йшли було якось наче спеціально створене з висаджених трохи ширше дерев, які з часом виросли і створили таку собі широку дорогу, що поросла травою і не дуже відрізнялась від оточуючого лісу. Поступово травиця зникла і шлях був посипаний тільки пожовклою хвоєю. За якийсь час всі троє вийшли до краю , який закінчувавсь різким уступом вниз.

-             Який краєвид! – Віра аж затамувала подих від захвату.

-             Краса неймовірна! – Андрій щасливими очима дивився вдалину.

Перед ними розгорнулась така велична панорама гір, зелених, високих, верхівки яких торкались блакиті неба і гойдали легкі хмаринки, наче марево. Картина дійсно перехоплювала подих.

Даринка мовчала. Вона прислухалась.

-             Ми на місці?

-             Так. Ми на місці.

-             То де ж дідо?

-             Чекаємо.

Даринка присіла навпочіпки і покликала Віру:

-             Мені треба відпочити. Ми тут почекаємо.

-             Добре. – Віра скинула наплічник та простелила ковдру. – Ми перекусимо.

Андрій теж дістав дещо до столу. Вони утрьох почали смачно хрумтіли печивом, пили чай з термосу та мовчали.

-             Ви заблукали? – Старий взявся нізвідки. Він був статний, в світлій, з товстого сукна сорочці та в темних штанах. Підперезаний широким червоним поясом на якому висіли величезні ключі. В руках діда, був костур. Та діда і дідом не назвеш, надто вже моложавий вигляд був попри те, що сива борода була заплетена в косу та кінчиком прикріплена до нагрудної кишені.

-             Десь я цього діда бачив. - Мовив Валерій. – Тільки в нього було весло замість костура. 

-             Це він. – Почули Віра та Андрій від малої і водночас це ж саме почув і Валерій.

-             Дід Петро? – уточнив Андрій, встаючи. – Нам до вас треба.

-             Так. Петро я.  А як я знаю, що вам до мене? – Петро стояв непохитно, хоча поклав руку на голівку малої Даринки, що підбігла до нього та пригладив її волосся.

-             Ось, нам передали оце. – Віра витягувала з сумки дощечку.

-             В мене теж є.

-             Добре. Дуже добре. Ходіть за мною.

Старий розвернувсь і швидко широкими кроками пішов вздовж краю кінця землі. Андрій та Віра схопили термос, чашки, печиво, ковдру, запихали по ходу в сумки.

Даринка бігла побіля діда і тримала його за руку.

Андрій схопив Вірин заплічник і закинув собі на плече. Віра нічого не відповіла. Схопила його за долоню і вони удвох ледь поспіваючи за дідом та Даринкою, рвонули слідом.

За якийсь час вони дійшли до підвищення. Дерева тут росли дуже густо. Кам’яна скеля була прикрита від стороннього ока порослою травою і зливалась з кронами. Внизу ж, там де починались стовбури, скеля була вкрита сухим мохом, коричневим. Подекуди виднілось руде каміння і здаля дійсно неможливо було вгледіти тут скелю. Вона виринула зненацька.

-             Ого! – Гукнув Андрій здивовано.- Оце маскування!

-             Заходьте! – Гукнув Петро. Він одчинив кам’яні двері.

-             Що це за конструкція? – Андрій здивовано глянув на діда і те, як він легко рухав двері.

Дід залишив без відповіді питання і всі просто мовчки увійшли в приміщення. Даринка заскочила в велике м’яке крісло, яке звисало не надто низько, але і не високо над підлогою. Віра розглядала приміщення. Андрій примощував заплічник та сумку в кутку. Дід підійшов до стіни та відкинув велику стільницю. Вона була по коліна присутнім. В стіні була ще глибша ніша. Андрій не питав нічого, але обличчя видавало його цікавість. Тим часом Петро взяв свою ключку. Посунув її вглиб ніші і підчепив кільце. Потягнув на себе і відкрилась ще одна стільниця. Вона лягла на першу і тепер це був звичайної висоти стіл.

Петро присунув стільці і запросив присісти. Даринка спостерігала з крісла за всим.

-             Ти поспи. – Петро вкрив малу шкурою вбитого ним ведмедя. – Тобі потрібно відпочити.

-             Дякую. – Даринка заплющила очі, хоч і не хотіла спати.

-             Ти знаєш, як мені дістатись мети тепер?

-             Знаю.

Діалог душ Даринки та Валерія продовжувався.

-             То що мені робити? – Валерій вперше не знав, що відбувається. Йому незвично було від цього і від того, що він наче в кіно і водночас спостерігач.