Читати книгу - "Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор"

Я отямилася від холоду. І справді, чомусь було страшенно холодно в бік. Я розплющила очі, але могла б і не розплющувати, тому що зовсім нічого не побачила: скрізь було темно-претемно. Одразу ж згадалося все, що відбулося тоді, на вулиці, біля Рестової машини...

Невже той покидьок завіз мене невідомо куди, у якийсь підвал? Що збирається робити зі мною? Всередині зненацька все похололо. Я хапливо сіла, почала мацати навколо себе руками, адже темінь стояла страшна! Під руками була земля, волога і притоптана. Пошуки телефона теж не дали результатів. Адже я тоді, коли Рест напав на мене, тримала його в руці. Напевно, випав там, або Рест забрав його. От мерзотник! Невже й справді хоче позбавитися моєї дитини?! А може, вже все зроблено?! Жах ще раз липкою хвилею прокотився по мені.

Я перелякано притулила руку до низу живота. Ні, наче почуваюся добре, на мені та ж сама маєчка і штани. Боже, що ж робити?! Я не думала, що він такий божевільний!

На очах виступили злі сльози. Не дамся! Буду битися, як шалена! Хоча розуміла, що слабка поруч з цим покидьком, він може придушити мене, як кошеня, адже здоровий бугай!

Я простягнула руки вперед, нічого не намацала.  Підвелася на босі ноги (капці теж десь зникли, напевно, злетіли з ніг, коли Рест тягнув мене сюди) і пройшла трошки вперед, витягнувши перед собою руки.

Долоні торкнулися чогось холодного. Ні, не стіни. А вперлися об якісь стелажі, полиці, на котрих стояли, як я намацала, холоднючі банки. Гм, із закрутками.

Я провела пальцями по скляних боках, що вишикувалися в рядочок, відчуваючи, як павутина та вологий бруд осідає на пучках, і зрозуміла, що, напевно, знаходжуся у якомусь погребі.

Не якомусь, а, швидше всього, в бабусиному. Зразу ж згадала бабусин погреб, котрий знаходився за хатою трохи віддалік. Давно закинутий. Я туди й не ходила, коли приїхала. Та на ньому навіть замка давно не було, тому що був старий, забутий… Але там, мабуть, залишалися ще якісь банки, які ніхто не викинув і котрих я зараз торкалася тремтячими долонями. Ох, чому це Рест запхав мене сюди?

З іншого боку, якщо бабусин льох, наскільки я пам'ятаю, був незамкнений, то, може, я спробую вибратися звідси? Адже не просто так мене він сюди запроторив, готує щось страшне! Нічого хорошого від усієї цієї ситуації я не чекала, звичайно…

От, тільки, як визначити, де сходи до дверей, куди йти? Адже темно. Треба пройти по периметру і помацати весь простір і стіни - тоді й знайду вихід. Я, торкаючись холодних полиць, пішла ліворуч маленькими кроками, щоб ні об що не спіткнутися…

Раптом поряд у пітьмі хтось глухо застогнав, і я перелякано схопилася за горло, щоб не закричати, так було страшно! Аж підскочила від несподіванки! Стогін повторився. Отже, це мені не почулося! Значить, тут, крім мене, є ще хтось!

Я тихенько й повільно пішла на звук. Ступила буквально пів кроку і моя нога торкнулася якоїсь тканини, трохи перечепилася, намацала якесь тіло…

- Хто тут? - глухо запитав неприємний і до болю знайомий голос, голос Реста.

- Це ти? Ресте, це ти? - запитала я здивовано. Всі мої здогадки розсипалися попелом, бо, як виявилося, Рест теж був тут, у цьому льосі, лежав на підлозі й стогнав. Невже і він тут замкнений разом зі мною?

- Що сталося? Чому ми тут? Чому ти тут? - зробила я акцент на слові “ти”.

- Та я сам хотів би знати, чому, чорт забирай! - він брудно вилаявся і зі злістю завовтузився десь у темноті біля моїх ніг. - Це твої приколи? Хоча, про що я питаю, ти була уже в моїй машині і ми мали поїхати! Все так гарно вийшло! Бляха-муха! В мене кров на голові!

- Кров? - похолола я. 

- Хтось вдарив мене по голові ззаду! Я отямився вже тут, - він знову заворушився в темноті. 

- В тебе є телефон, щоб посвітити ліхтариком? Або хоча би запальничка чи сірники? - запитали я без надії в голосі, зрозуміло, що, мабуть, цього всього в нього не було.

- Мій телефон хтось забрав, - почувся звук, наче Рест поплескав себе по кишенях. Аж раптом клацнула запальничка. - А от запальничку ношу на всяк випадок.

“Ага, спеціально носить, щоб знайомитися з дівчатами, які палять!” - подумала я роздратовано. Знаю його приколи, він так інколи підпалював цигарки дівчатам на корпоративах чи якихось вечірках в офісі. Завжди мав запальничку, сволота. Хоча ця звичка зараз стала нам у пригоді.

Тьмяний простір навколо осяяв язичок вогника запальнички, і я впізнала: це був справді погреб бабусі. Бліде обличчя Реста було перекошене від гніву й, очевидно, болю, бо тримався іншою рукою за голову. Він повів рукою туди-сюди, розглядаючи мене і все навколо.

- Де це ми? Що за місце?

- Це бабусин погреб, - відповіла я.

Повернулася до поличок з банками, бо стояти біля чогось, об що можна опертися, було надійніше. Не думаю, що запальнички надовго вистачить, і невідомо, скільки нам тут ще сидіти. Одне було добре, що я побачила, де знаходилися сходи - справді ліворуч, треба було йти прямо. 

- Хто ж нас сюди запроторив? Що відбувається? - Рест почав підніматися на ноги, в голосі почулися трохи панічні нотки. - Адже звідси можна ж вийти? Зараз перевіримо. Цей покидьок так просто не відкараскається! Як тільки отримаю в руки телефон - викличу поліцію! Ще й по голові вдарив мене!