Читати книгу - "Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор"

- Я думала, це ти мене сюди запроторив! - проговорила я, спостерігаючи, як Рест іде до сходів, тримаючи вогник запальнички перед собою. - Ти хотів мене силою кудись відвезти! Це теж тягне на дзвінок до поліції!

- Ой, Марто, - зневажливо кивнув Рест і зашипів від болю, знову схопився за голову. А потім ще раз зашипів. - Тьфу! В пальці пече! - запальничка погасла і знову навколо запанувала темрява, вдаривши по очах. - Зараз, трохи остудиться і піду виламаю ті двері, якщо там замкнено! - брудно вилаявся він. А потім відповів мені. - Яка поліція, Марто?! Я хотів відвезти тебе в готель у райцентрі, там забронював кімнату. Ми згадали б наші палкі ночі, я вмію переконувати, крихітко, не лише словами, але й дечим іншим! Ти ж знаєш! Тобі подобалося! А зранку пішли б до рагсу, розписалися б. Я не жартував про весілля!

- Ти здурів? - я мало не вдавилася обуренням. - Я ж тобі чітко сказала - ні! Ніколи такого не буде! Я за тебе не піду! Ти мені огидний! Я кохаю іншого! От, якщо виберемося звідси, з цього льоху, то я точно звернуся в поліцію! 

- Не якщо, а коли, - поправив мене Рест педантично, чим збісив мене ще більше. - Давай спочатку виберемося, а потім поговоримо…

- Немає про що говорити, ми все сказали одне одному! - я почала злитися по-справжньому. Навіть забула, що не в тій ситуації, щоб влаштовувати розбірки з колишнім. Хотіла ще щось додати в темноту, де стояв Рест, але не встигла…

Раптом скрипнули двері і в льосі зверху, на високих сходах, з'явилася темна фігура.

Льох у бабусі був дуже глибоким і достатньо просторим, донизу вело принаймні сходинок із десять. Як казав колись жартома дідусь, котрий будував цей льох, що в ньому можна пережити і ядерний вибух. "А їжа завжди тут буде!” - вказував він на консервацію, картоплю та різні овочі, котрі бабуся у свій час теж тут зберігала.

Темний силует вималювався на фоні неба та гілок дерев, що росли біля льоху. Очевидно, починало світати, бо небо вже почало сіріти. Але фігура чоловіка, який став на верхній сходинці, була майже чорною: незрозуміло, хто це.

- Ти! - закричав Рест. - Ти хто? Зараз же випусти нас звідси! Що це за жарти?! Я звернуся в поліцію!

- Це не жарти, - спокійно відповів незнайомець.

І я справді не могла впізнати голосу цієї людини, бо він був змінений якимось приладдям. Адже звучав механічно і неприродно, наче у робота. Я чула про спеціальні такі штуки, котрі вставляються до рота. Їх продають в інтернеті, до речі. А от білу медичну маску на його обличчі все-таки можна було розгледіти. 

 - Ти взагалі мені не потрібен! - проговорив чоловік. - Марто, віддаєш те, що мені потрібно, і я відпускаю вас обох! А якщо ні, - він раптом увімкнув телефон, котрий тримав у руці, й посвітив на на нас із Рестом, вниз, всередину льоху. - Якщо ні, то...

У другій руці незнайомця знаходився пістолет...