Читати книгу - "Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор"

- Що за погрози? - затремтів голос Реста. - Ц-це справжній пістолет?

- Ні, іграшковий, я просто прийшов із вами погратися у солдатиків, - проскрипів голос чоловіка. Він зробив один крок по сходах додолу і спитав. - Марто, де вони?

- Що? - спитала я, гарячково розмірковуючи, як себе вести. - Не розумію, про що ви говорите. 

- Все ти розумієш, - хитнув чоловік головою. - Ти ж не хочеш, щоб я покалічив твого майбутнього чоловіка.

- Він мені не чоловік, - огризнулась я, зиркнувши на Реста, якого я вже могла розгледіти, бо очі звикли до темноти і в напівмороці я бачила, що його обличчя було трохи перекошене. Чи то від страху, чи то від гніву.

- Он як, а я думав, що після його заявочки за столом про те, що ви одружуєтеся, ти їдеш із ним у Київ. Він так мило саджав тебе у свою тачку. Обіймав, притискав до себе. Правда, чомусь сонну. Невже так міцно спала? Хоча, снодійне зараз добре діє, можна спати і не чути нічого… Марто, не бреши! - раптом голосно і зі злістю викрикнув він останню фразу і вистрілив нам із Рестом під ноги, в підлогу.

Звук від гучного пострілу заклав мені вуха, а Рест аж підскочив, відстрибнув з того місця, де стояв, і рвонув углиб погреба, десь там, напевно, почав ховатися за стелажами з банками. Кілька з них упали з полиць, вдарилися одна об одну і розбилися з булькотливо-скляним звуком.

- Ти ненормальний! Маніяк! Ти ж міг влучити в кого-небудь! Чорт! Марто, хто це такий? Віддай йому все, що йому потрібно! - закричав колишній із глибини льоху.

Я зрозуміла, що цей чоловік і справді не жартує. Він може вистрілити і в мене, і в Реста. І, очевидно, стежив за нами з Рестом, бо знав, що той саджає мене в машину, бачив це. Тоді ж і вдарив Реста по голові чимось важким. Точно! І говорить про те, що Рест мій майбутній чоловік. І що це значить? А це значить, що він бачив Рестів приїзд і чув його "заявочки" про мене і наш шлюб.

Ох, невже хтось із тих, хто знаходився за столом? Сергій? Євген?

Я страшенно перелякалася, серце вилітало з грудей, не знала, що й думати. Проте слід було відповідати, бо цей божевільний і справді міг покалічити, а то й убити мене або Реста. Колти, про які питає цей маніяк, коштують так дорого, що за них і вбити можна. І за менші суми люди зважувалися на вбивство. 

- Н-не лякайте так, - вирішила я прикинутися переляканою дурепою. - Я… Я справді не знаю, про що ви говорите…

Мій голос звучав жалібно й злякано, і прикидатися не було потрібно, бо всередині все похололо від жаху.

- Пакунок у шафі! Де він?

- Я-який пакунок?

- Марто, мій терпець незабаром урветься! - гарикнув знову покидьок. - У твоїй хаті в шафі на найнижчій полиці лежав пакунок. Із цінними речами, які мені потрібні. Де ти їх поділа?

- Я не знаю ні про який пакунок! - пропищала я, задкуючи. - Ваш постріл почули! Ви всіх розбудили! Зараз сюди збіжаться люди!

- Погреб поглинає майже всі звуки. Та й не почує ніхто. Всі сплять снами праведників, - проговорився незнайомець, роблячи знову крок додолу. - Я потурбувався про це. У пляшці вина, яке пили всі, знаходилося міцне снодійне, що діє через годину. Дивно, що ти не заснула з усіма. Правда, приїхав цей жевжик, трохи мені сплутав плани, - чоловік кивнув у бік Реста, що затих за полицями. - Але я впорався б із ним одним, - він знову зробив крок сходами, повільно наближаючись до мене. - І чому йому не сиділося вдома? Дуже хотів пройти твоє дурне випробування і отримати грошики? А оскільки ти вагітна від нього - то ясно, що він у фаворитах! Не чекав, Марто, що ви з Максом так швидко спаруєтеся. Але тобі, напевно, і чоловіка, і коханця захотілося?

Чоловік розреготався і ступив на долівку погреба. Чіткий прямокутник дверного одвірка, що знаходився трохи вище над ним, окреслив чорну фігуру. Вранішнє небо було вже майже світлим, яким воно буває перед самим сходом сонця. Отже, він знає все і про випробування, і про нас із Максом…

- Давай, виходь, - грізно почав він насуватися на мене. - Ти ж бачиш, зброя справжня. Хочеш зберегти своє життя і життя своєї дитини - тупцяй на вихід. 

Він підійшов впритул, бо відступати мені не було куди - я вперлася в стіну, схопив мене за руку і потягнув до виходу. На руках чоловіка були гумові рукавички, і його пальці холодним кільцем охопили мій зап’ясток. Я почала смикатися, вириваючи руку.

- Відпустіть, благаю, я все віддам, - тепер, коли я зрозуміла, що це все не жарти, коли до мене дійшло, що я не в якомусь фантасмагоричному сні чи фільмі жахів, а все це відбувається зі мною насправді, то стало плювати на ті колти. Тут аби життя зберегти. -  Я сама піду, добровільно.

- От, так би й спочатку! - зрадів покидьок. - Рукою не смикай. Знаю я таких, ще рвонеш, як коза, через сад! - ще міцніше стиснув він мені зап'ястя. - Але не бійся, віддаси моє - і я тебе відпущу. Я не вбивця, - потім додав грізно. - Хоча й можу ним стати, якщо на кону буде великий куш. Так що не жартуй зі мною!

Чоловік потягнув мене вверх по сходинках у прямокутник одвірку. Я йшла трохи позаду, бо все-таки сходи були вузькі, двоє людей ледве розминулися б.

Вже на порозі він вчепився в дерев'яну одвірчану раму і смикнув мене сильніше, бо я трохи затрималася: моя нога ковзнула мокрою сходинкою, і я спіткнулася і впала на сходи, повиснувши, бо злочинець, не випустив мою руку. Навпаки, стоячи вже на порозі, він розлючено обернувся, рвонув мене за руку, підтягуючи до себе.